• warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.

Коментар КАСУ, Матвійчук, 2008р. ст.4-10

Страница для печатиПослать другу

 Стаття 4. Правосуддя в адміністративних справах

1. Правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами.

2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

1. У відповідності зч. 1 ст, 4 Кодексу адміністративного судочинства України правосуддя в адміністративних справах здійснюється ад міністративними судами. В цій частині статті передбачено державний орган, який здійснює судочинство, з досліджуваної категорії справ.

З метою з'ясування положень ч. 1 ст. 4 цього Кодексу звернемося до з'ясування поняття «правосуддя». Термін «правосуддя» означає: «1. Суд, судова діяльність держави; юстиція; установи, які здійснюють судову діяльність держави. 2. Розгляд судових справ; судочинство» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «їїерун», 2003. - С. 917). Отже, правосуддя є не що інше як діяльність адміністративного суду з розгляду і вирішення адміністративних справ. Іншими словами, це зміст адміністративного процесу, а отже, адміністративне судочинство, тобто «діяльність судових органів, пов'язана з розглядом... справ» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. - С. 1214). Отже, правосуддя в адміністративних справах - це правозастосовча діяльність адміністративних судів з розгляду і вирішення у встановле ному Кодексом адміністративного судочинства України процесуальному порядку адміністративних справ, віднесених до їх компетенції.

З набранням чинності Кодексу адміністративного судочинства в Україні адміністративне судочинство стало самостійним видом судочинства (правосуддя) поряд з конституційним, цивільним, господарським та кримінальним судочинством. Адміністративне судочинство (правосуддя) має свої завдання, предмет, принципи та інститути. Усі особливості адміністративного судочинства (правосуддя) випливають насамперед зі специфіки його завдання і предмету. Завданням правосуддя (адміністративного судочинства) є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністратив ного судочинства України). До предмета правосуддя (адміністратив ного судочинства) відноситься діяльність суду щодо розгляду спорів, що мають публічно-правовий характер, тобто стосовно спорів з правовідносин, що виникають у сфері здійснення публічної влади.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя здійснюється виключно судами, в нашому випадку - адміністративними судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами, посадовими чи службовими особами не допускаються. Згідно зі ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Основними засадами правосуддя є: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості тощо. Необхідно констатувати той факт, що правосуддя (судочинство) в адміністративних судах здійснюється на чітко визначених наступних принципах: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 5) гласність і відкритість адміністративного процесу; 6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду; 7) обов'язковість судових рішень.

У ч. 1 ст. 4 цього Кодексу зазначається, що правосуддя в адміністра тивних справах здійснюється адміністративними судами. Відомо, що Закон України «Про судоустрій України? передбачив у системі судів загальної юрисдикції систему спеціалізованих судів, до яких, зокрема, належать і адміністративні суди. В цьому контексті необхідно зазначити, що місцеві адміністративні суди є основною ланкою системи, оскільки розглядають переважну більшість адміністративних справ, є судами першої інстанції, що вирішують справи по суті. Як місцеві адміністративні суди Кодексом адміністративного судочинства України визначаються місцеві загальні суди та окружні адміністра тивні суди.

Система адміністративних судів, які здійснюють розгляд і вирішення справ, має свою специфіку. Так, Кодексом адміністра тивного судочинства України в нашій державі запроваджено дворівне ву систему місцевих адміністративних судів, яку ми назвали вище. Так, відповідно до Указу Президента України від 16 листопада 2004 р.

Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження мережі та кількісного складу суддів* з 1 січня 2005 р. створено в системі адміністративних судів України, відповідно, такі адміністративні суди: 1) Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим; 2) Вінницький окружний адміністративний суд; 3) Волинський окружний адміністративний суд; 4) Дніпропетровський окружний адміністративний суд; 5) Донецький окружний адміністра тивний суд; 6) Житомирський окружний адміністративний суд; 7) Закарпатський окружний адміністративний суд; 8) Запорізький окружний адміністративний суд; 9) Івано-Франківський окружний адміністративний суд; 10) Київський окружний адміністративний суд; 11) Кіровоградський окружний адміністративний суд; 12) Луганський окружний адміністративний суд; 13) Львівський окружний адмі ністративний суд; 14) Миколаївський окружний адміністративний суд; 15) Одеський окружний адміністративний суд; 16) Полтавський окружний адміністративний суд; 17) Рівненський окружний адмі ністративний суд; 18) Сумський окружний адміністративний суд; 19) Тернопільський окружний адміністративний суд; 20) Харківський окружний адміністративний суд; 21) Херсонський окружний адмі ністративний суд; 22) Хмельницький окружний адміністративний суд; 23) Черкаський окружний адміністративний суд; 24) Чернівецький окружний адміністративний суд; 25) Чернігівський окружний адміністративний суд; 26) Окружний адміністративний суд міста Києва; 27) Окружний адміністративний суд міста Севастополя.

Створено також апеляційні адміністративні суди округів, які діють на рівні кількох областей. Таким чином, створено сім апеляційних адміністративних судів. До їх переліку відносяться: 1) Дніпро петровський апеляційний адміністративний суд (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); 2) Донецький апеляційний адміністративний суд (Донецька, Луганська області); 3) Київський апеляційний адміністративний суд (Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області та місто Київ); 4) Львівсь кий апеляційний адміністративний суд (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернівецька області); 5) Одеський апеляційний адміністративний суд (Миколаївська, Одеська, Херсонська області); 6) Севастопольський апеляційний адміністративний суд (Автономна Республіка Крим, місто Севастополь); 7) Харківський апеляційний адміністративний суд (Полтавська, Сумська, Харківська області).

У відповідності з Указом Президента «Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України» від 1 жовтня 2002 р. передбачено створення Апеляційного, Касаційного та Вищого адміністративних судів України з місце­знаходженням їх у місті Києві. Крім того, Указом Президента України «Про кількість суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України та Вищого адміністративного суду України» від 7 листопада 2002 р. встановлено кількісний склад суддів для означених судів: для Апеляційного суду він складає 50, для Касаційного суду- 96, для Вищого адміністративного суду - 65. Проте, рішенням Конституцій ного Суду від 11 грудня 2003 р. у справі про Касаційний суд України утворення Касаційного суду у системі судів загальної юрисдикції визнано неконституційним, тому втратили чинність відповідні статті Закону України «Про судоустрій України» і Кодексом адміністратив ного судочинства України у якості касаційної інстанції у системі адміністративних судів визнано Вищий адміністративний суд України. Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, визначеному ч. 6 ст. 177 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміні стративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Отже, касаційною інстанцією, до якої може звернутися суб'єкт права на касаційне провадження, також визнано Верховний Суд України, який є вищим органом у системі судів загальної юрисдикції. В цьому контексті необхідно зазначити, що Верховний Суд України наділений повноваженнями щодо перегляду в порядку повторної касації рішень адміністративних судів лише за винятковими обставинами.

Отже, при здійсненні правосуддя в адміністративних справах, систему адміністративних судів України утворюють: 1) місцеві адміністративні суди, до яких належать місцеві адміністративні суди округів, місцеві загальні адміністративні суди як адміністративні суди; 2) апеляційні адміністративні суди округів; 3) Вищий адміністра тивний суд України; 4) Верховний Суд України.

Не вважається адміністративним судочинством (правосуддям в адміністративних справах) розгляд справ про вчинення адміністра­тивних правопорушень (проступків), навіть якщо цей розгляд здійснюється судом.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 4 цього Кодексу в ній закріплене положення про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори крім тих, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Отже, в ч. 2 цієї статті, в загальних рисах сформульовані межі предмету адміністративної юрисдикції. В цьому аспекті необхідно зазначити, що проблема відмежування від інших видів судової юрисдикції є однією з найскладніших проблем, яка стосується спеціалізації судів в Україні. Важливо знати, що сучасні відносини є надто різноманітними, це створює перешкоди для їх ідентифікації та встановлення відповідної їм судової юрисдикції. Утворення адміністративних судів в Україні викликає необхідність в розмежуванні предмета юрисдикції адміністративних судів від предмета юрисдикції інших судів. Законодавчо це зазначено так, що у відповідності з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового проваджен ня. Отже, ч. 2 ст. 2 цього Кодексу формулює положення про таке поняття, як «юрисдикція адміністративних судів», під якою розу міється нормативне визначення компетенції суду з вирішення справ у порядку адміністративного судочинства. Тобто тут іде мова про компетенцію адміністративних судів. Щодо поняття «компетенція», то воно походить від латинського сотреіеігЬіа від сотреііо - взаємно прагну, відповідаю, підхожу, тобто тут слід розуміти коло повноважень будь-якої організації (органу), установи чи особи або коло питань, в яких ця особа має певні повноваження, знання, досвід (див.: Словник іншомовних слів. - К.: УРЕ, 1975. - С. 345). Виходячи із цього загального поняття, слід дати визначення компетенції адміністра тивного суду, як належності спору, що відноситься до відання такого суду. З врахуванням ст. 17 цього Кодексу компетенція адміністра тивних судів поширюється на: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетен ції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністра тивних договорів; 4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом; 5) спори щодо право відносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. Це означає, що у відповідності з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України закріплена в законі загальна клаузула, тобто обов'язок органів публічної влади та їх посадових і службових осіб нести відповідальність за кожен правовий акт, що приймається ними, а також за будь-які вчинені ними діяння.

Запровадження у відповідності з чинним законодавством адміністра тивного судочинства вимагає розмежування компетенції між адміністра тивними судами і Конституційним Судом України; між адміністра тивними судами і судами загальної юрисдикції; між адміністративними судами і господарськими судами. Виходячи з означеного, розглянемо перш за все предмет адміністративної і конституційної юрисдикції. Це питання, на нашу думку, є складним. Предметом аналізу в адміністра тивній юрисдикції є підзаконні правові акти, критерієм їх правомірності (оцінки) є Конституція України, закони України та міжнародно-правові акти, ратифіковані Україною. Юрисдикцію Конституційного Суду України також поширено на низку підзаконних актів, вичерпний перелік яких визначено п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України - це правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Проте єдиним критерієм їхньої оцінки для Конституційного Суду України є норми Конституції України. Такимчином, предмет перегляду і критерій для оцінки в адміністративній та конституційній юрисдикції можуть частково збігатися.

Для проведення поділу між адміністративною та іншими видами юрисдикції, зокрема й понятійною, Кодекс адміністративного судочинства передбачає, як ми вже зазначали вище, що: 1) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення (ч. 2 ст. 4 цього Кодексу); 2) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких актів чи діяльності законом чи Конституцією встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 цього Кодексу).

Звідси випливає те, що адміністративні суді не можуть вирішувати спори щодо конституційності правових актів, які відповідно до Конституції України і Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. вирішує Конституційний Суд України. Так, відповідно до Закону України від 16 жовтня 1996 р. «ПроКонституційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду належить розгляд справ з питань невідповідності Конституції:

1) чинних законів України та інших актів, прийнятих Верховною Радою України; 2) прийнятих, але не введених в дію законів та інших актів Верховної Ради України. До компетенції Конституційного Суду України належить розгляд справ про невідповідність Конституції, законам України: 1) указів і розпоряджень Президента України; 2) постанов Президії Верховної Ради України; 3) законів та інших актів, прийнятих Верховною Радою Республіки Крим та її Президією; 4) постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів Республіки Крим. Також Конституційний Суд України повинен розглядати справи щодо: 1) порушення компетенції органами і особами державної влади, зазначеними в Конституції України; 2) порушення розподілу встановленої Конституцією України та Конституцією Республіки Крим компетенції місцевих Рад різного рівня, а також компетенції місцевих Рад і органів державної виконавчої влади; 3) законності призначення виборів і референдумів.

Проте адміністративні суди також уповноважені переглядати правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим на предмет їхньої законності, але не конституцій-ності. Водночас адміністративний суд може визнати неконституцій ними інші підзаконні акти. За такого підходу можливі труднощі в правозастосуванні. Не виключені випадки, коли один і той самий правовий акт буде предметом перегляду у Конституційному Суді України (з огляду на відповідність цього правового акта положенню Конституції) або в адміністративному суді (з огляду на його відповід ність такому ж за змістом положенню закону). У цьому випадку адміністративний суд повинен зупинити провадження у справі до вирішення питання Конституційним Судом України, якщо в адміні стративного суду є сумніви щодо конституційності цього акта (який є в адміністративному і в Конституційному Суді України). Існують й інші варіанти запобігання перетину адміністративної та конституційної юрисдикції. Не зовсім обґрунтованим є зауваження Президента України до Кодексу адміністративного судочинства України від 17.03.2005 р., де він вважає, що стосовно законів та інших правових актів (актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим) Конституцією України встановлено особливийпорядок судового розгляду - Конституційним Судом України на предмет їх конституційності. Тому, на думку Президента, до юрисдик ції адміністративних судів не можуть належати не лише закони, а й підзаконні нормативно-правові акти Верховної Ради України, глави держави та уряду України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Це свого роду обмеження судового контролю стосовно цих актів на предмет їх законності, що ставить їх вище закону і суперечить Конституції, яка поширює юрисдикцію судів на правовідносини, що виникають в Україні, а також рішенням Конституційного Суду України, який визнав, що перевірка законності названих актів є функцією судів. Певні положення щодо розмежування компетенції між адміністративними судами та судами загальної юрисдикції і між адміністративними судами та господарськими судами знайшли місце у Прикінцевих та перехідних положеннях Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно з п. 2 положення цього Кодексу щодо звільнення особи від оплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги, а також частина третя статті 90 цього Кодексу набирають чинності з моменту набрання чинності відповідним законом. До цього часу граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється Кабінетом Міністрів України. Крім того, у відповідності з п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України після набрання чинності цим Кодексом заяви і скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, заяви у справах щодо відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлен ня в актовий запис цивільного стану (глави 29-32 і 36 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, позовні заяви у госпо дарських справах, що віднесені цим Кодексом до адміністративної юрисдикції, а також апеляційні, касаційні скарги (подання), заяви (подання) про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами у таких справах, подані і не розглянуті до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. (Абзац перший пункту розділу VII викладено у новій редакції згідно із Законом України № 2953-ІУ від 06.10.2005 р.). Такі заяви чи скарги (подання) не можуть бути залишені без руху або повернуті у порядку, встановленому цим Кодексом, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог і правил підсудності, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України 1963 року або Господарськимпроцесуальним кодексом України 1991 року. Підставою для скасуван ня чи зміни судових рішень за заявами про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами, поданими до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, крім підстав, встановлених цим Кодексом, може бути також виявлене після касаційного розгляду справи застосування положення закону всупереч нормам Конституції України. Підставою для скасування чи зміни постанов або ухвал Вищого господарського суду України, оскаржених у касаційному порядку до Верховного Суду України до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, крім підстав, встановлених цим Кодексом, можуть бути також застосування Вищим господарським судом України закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України; невідповідність постанов та ухвал Вищого господарського суду України рішенням Верховного Суду України; невідповідність постанов та ухвал Вищого господарського суду України міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України військові суди завершують розгляд заяв і скарг, які подані і не розглянуті до набрання чинності цим Кодексом у справах, що визначені статтею 17 цього Кодексу. Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України судові рішення, що ухвалені в першій інстанції до набрання чинності цим Кодексом і не набрали законної сили, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку за правилами цього Кодексу без подання заяви про апеляційне оскарження, якщо строк апеляцій ного оскарження відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 1963 року або Господарського процесуального кодексу України 1991 року не закінчився. Неоскаржені судові рішення, ухвалені в першій інстанції до набрання чинності Кодексом адміністра тивного судочинства України, набирають законної сили в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України 1963 року або Господарським процесуальним кодексом України 1991 року. Касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у справах, визначених пунктом 7 цього розділу, що подані до набрання чинності цим Кодексом і не розглянуті Верховним Судом України, передаються для вирішення до Вищого адміністративного суду України. Касаційні скарги (подання) на рішення господарських судів, у справах, визначених пунктом 7 цього розділу, що подані до набрання чинності цим Кодексом і не розглянуті Вищим господарським судом України, передаються для вирішення до Вищого адміністративного суду України. Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України розгляд справ щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом. Орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі постанови адміністративного суду. Така постанова приймається судом за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду. З дня набрання чинності Кодексом адміністра­тивного судочинства України оскарження до судів рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборів, і розгляд судом відповідних справ здійснюється в порядку, встановленому Кодексом адміністра тивного судочинства України. З дня набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України оскарження до судів рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборів, і розгляд судом відповідних справ здійснюються в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України.

Цілком зрозуміло, що компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: 1) що віднесені до юрисдик ції Конституційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністра тивних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої ді яльності або виключної компетенції.

Таким чином, не підлягають розгляду в адміністративних судах спо ри з питань, вирішення яких належить до виключних повноважень Конституційного Суду України за заявами, щодо яких законодавством про порядок розгляду трудових спорів, про адміністративні право порушення, заявами щодо внутрішньої діяльності об'єднань громадян, релігійних організацій, кримінально-процесуальним, цивільно-процесуальним та іншими нормативними актами передбачено інший порядок їх розгляду.

Особливої уваги заслуговує судовий порядок оскарження, встанов лений КпАП України для відповідних постанов суддів, службових осіб та органів, в компетенції яких знаходиться розгляд справ проадміністративні правопорушення (див: глава 24 КлАП). Також існує спеціальний судовий порядок для оскарження відповідних судових актів.

У відповідності з ч. З ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Зі змісту цієї частини статті видно, що законодавець встановив вичерпний перелік обставин, які підлягають обов'язковій перевірці зі сторони суду в справах стосовно оскарження діянь суб'єктів владних пов новажень.

 

Стаття 5. Законодавство про адміністративне судочинство

1. Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Провадження в адміністративних справах у сфері державних закупівель  дійснюється з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». (Частину другу статті 5 доповнено абзацом згідно із Законом N 424-У від 01.12.2006)

1. У відповідності з ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Цей припис ч. 1 зазначеної статті означає, що вирішення судових спорів між громадянами і органами управління (адміністрацією) або між самими органами управління адміністративне судочинство здійснює відпо відно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Отже, адміністративне судочинство підпорядковується насамперед принципам, які закріплені у Конституції та мають безпосередній влив на здійснення правосуддя в Україні. Конституційні принципи нині знайшли своє відображення в Кодексі адміністра тивного судочинства України, зокрема: здійснення правосуддя виключно судами (ст. 125 Конституції), принцип колегіальності і одноосібності розгляду адміністративних справ (ст. 129 Конституції), незалежність суддів і підкорення їх тільки закону (ст. 129 Консти туції) , державною мовою судочинства в Україні є українська мова (ст. 7 Конституції), здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках народними засідателями і присяжними (ст. 127 Конституції), рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (ст. 129 Конституції) та ін.

У ч. 1 ст. 5 цього Кодексу також наголошується, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до коментованого Кодексу та до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верхов ною Радою України. Так, міжнародний договір України, відповідно до Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» - це договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Статтею 19 зазначеного Закону встановлений порядок дії міжнародних договорів України на території України, відповідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на обов 'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо відповідним міжнародним договором України, який набрав чинності,-встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Але при цьому треба обов 'язково враховуватистатті 1,8,9 Конституції, адже і в цьому випадку при вирішенні спору по суті пріоритет мали норми Конституції України. Не потрібно забувати при аналізі ч. 1 ст. 5 цього Кодексу, що раніше спори з публічно-правових відносин розглядалися в порядку цивільного судочинства, та з набранням чинності Кодексу адміністративного судочинства України ці справи почали розглядатися адміністра тивними судами, отже, положення міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, має розгляда тися стосовно компетенції адміністративних судів. Зокрема, Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах Держав-членів Співдружності Незалежних Держав, ратифікована Законом України від 10.11.94 р. № 240/94-ВР із змінами згідно з Протоколом від 29.03.97 р., встановлює правила розгляду спорів, у яких однією із сторін має стати іноземець або особа без громадянства, яка постійно мешкає на території однієї із держав тощо. Міжнародні договори про взаємну допомогу у цивільних і сімейних справах, укладені Україною або в яких вона може вважатися правонаступником СРСР:

• Угода між Україною та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних справах. Угоду ратифіковано Законом від 22.09.2005 р. № 2910-ІУ (ВВР. - 2006. - № 1. - Ст. 5);

• Договір між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах. Договір ратифіковано Законом від 22.09.2005 р. № 2911-ІУ (ВВР. - 2006. - № 1. - Ст. 6);

• Договір між Україною та Ісламською Республікою Іран про правові відносини та правову допомогу в цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом від 07.09.2005 р. № 2823-ІУ;

• Договір між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом від 04.06.2004 р. № 1758-ІУ (ВВР. - 2004. - № 36. - Ст. 439);

• Договір між Україною та Республікою Куба про правові відносини та правову допомогу в цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом від 10.12.2003 р. № 1368-ІУ (ВВР. - 2004. - №15.-Ст. 223);

• Угода між Україною та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних справах. Угоду ратифіковано Законом від 22.11.2002 р.№244-ІУ;

• Договір між Україною та Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах. Договір ратифіковано Законом від 07.09.2005 р. № 2822-ІУ;

• Договір між Україною та Угорською Республікою про правову допомогу в цивільних справах. Договір ратифіковано Законом від 10.01.2002 р. № 2926-Ш (ВВР. - 2002. - № 23. - Ст. 146);

• Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах. Договір ратифіковано Законом від 10.01.2002 р. № 2927-ІН (ВВР. - 2002. - № 23. - Ст. 147);

• Угода між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах. Угоду ратифіковано Законом від 05.07.2001 р. № 2605-Ш;

• Договір між Україною та Республікою Македонія про правову допомогу в цивільних справах. Договір ратифіковано Законом від 02.11.2000 р. №2081-111;

• Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом від 02.11.2000 р. № 2080-ПІ;

• Договір між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах. Договір ратифіковано Законом від 05.11.1998 р. № 238-ХІУ;

• Договір між Україною та Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом від 01.11.1997 р. № 471/96-ВР;

• Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом від 22.11.1995 р. № 471/96-ВР;

• Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом від 22.11.1995 р. № 450/95-ВР;

• Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом від 22.11.1995 р. № 451/95-ВР;

• Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом від 10.11.1994 р. № 238/94-ВР;

• Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 17.12.1993 р. № 3737-ХП;

• Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04.02.1994 р. № 3941-ХП;

• Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 05.02.1993 р. № 2996-ХП;

• Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Народною Демократичною Республікою Ємен про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах (Москва, 06.12.1985 р.);

• Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сірійською Арабською Республікою про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах (Москва, 15.11.1984 р.);

• Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Туніською Республікою про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах (Москва, 26.06.1984р.);

• Конвенція між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Італійською Республікою про правову допомогу у цивільних справах №4210 (Рим, 25.01.1979 р.);

• Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Фінляндською Республікою про правовий захист і правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах (Хельсінкі, 11.08.1978 р.);

• Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Народного Республікою Албанією про надання правової допомоги у цивільних, сімейно-шлюбних і кримінальних справах (Москва, 30.06.1958 р.);

• Угода між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Францією про передачу судових і нотаріальних документів і виконання судових доручень у цивільних і торгових справах
(Париж, 11.08.1936 р.) тощо.

Таким чином, аналізуючи ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України необхідно констатувати, що складовою адміні­стративної юстиції є адміністративне судочинство, тобто урегульо вана законом діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ. Отже, адміністративне судо чинство - це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ, які відносяться до компетенції адміністративних судів. Також для з'ясування положеньч. 1 ст. 5 цього Кодексу потрібно ще в загальних рисах розглянути нормативно-правові акти, які визначають різні положення і пріоритети адміністративного судочинства. Без цих нормативно-правових актів неможливо дати розгорнуте коментування зазначеної частини ст. 5. Так, Конституція України є правовим актом найвищої юридичної сили, яким визна чаються: 1) місце судової влади у системі органів державної влади; 2) вимоги, що пред'являються до порядку формування і здійснення судової влади; 3) засади судової системи; 4) основні засади діяльності судів; 5) принципи побудови системи судів загальної юрисдикції; 6) місце і роль Конституційного Суду України; 7) місце і роль Верховного Суду України; 8) місце і роль Вищих спеціалізованих судів; 9) засади здійснення правосуддя; 10) гарантії незалежності і недоторканості суддів; 11) вимоги до кандидатів в судді; 12) порядок призначення на посади професійних суддів; 13) порядок обрання на посади професійних суддів; 14) звільнення з посади професійного судді. Натомість Законом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України», відповідно, ви значаються: 1) засади організації судової влади; 2) засади здійснення пра восуддя в Україні; 3) система судів загальної юрисдикції; 4) система адміністративних судів; 5) основні вимоги щодо формування суддівсь кого корпусу; 6) система та порядок здійснення суддівського само врядування; 7) встановлюється загальний порядок забезпечення діяльності судів; 8) регулюються ще ціла низка питань судоустрою.

Стосовно Закону України «Про статус суддів», то необхідно назначити, що ним регламентуються положення щодо: 1) статусу судді; 2) повноваження судді; 3) незалежності суддів; 4) щодо законодавства про статус суддів; 5) вимоги, що ставляться до судді; 6) вимоги щодо обов'язків суддів; 7) права на зайняття судової посади; 8) добору кпидидатів у судді; 9) обрання (призначення) суддів; 10) присяга судді; 11) забезпечення незалежності суддів; 12) недоторканості суддів; 18) припинення повноважень суддів; 14) суддівське самоврядування тощо. Ці положення також мають відношення до компетенції, а також до адміністративного судочинства.

Щодо чинного Кодексу адміністративного судочинства України, у відповідності з яким здійснюється адміністративне судочинство, то Необхідно зазначити, що він передбачає: 1) загальні положення; 8) організацію адміністративного судочинства; 3) адміністративну Юрисдикцію і підсудність адміністративних справ; 4) провадження в Суді першої інстанції; 5) перегляд судових рішень; 6) процесуальні питання, пов язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах; 7) заходи процесуального примусу; 8) Прикінцеві та перехідні положення.

2. У відповідності з ч. 2 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до чинного закону, а саме чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Провадження в адміністративних справах у сфері державних закупівель здійснюється з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти ». Тут діє загальне правило дії закону в часі, відповідно до якого застосовуються тільки ті процесуальні норми, які чинні на момент вчинення відповідних процесуальних дій. Таким чином, у випадку звернення зацікавлених осіб до суду з адміністративним позовом має застосовуватися лише той адміністративний процесуальний закон, що діє на момент вчинення певної процесуальної дії, незалежно від того, коли виникло те чи інше адміністративне правовідношення.

Згідно Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 р. № 22-рп/2003 встановлено, що закон діє після набрання ним чинності. За загальним правилом адміністративний процесуальний закон не має зворотної сили. Винятки із цього правила можуть бути встановлені законом.

Аналізуючи положення ч. 2 ст. 5 цього Кодексу необхідно звернути увагу на те, що на відміну від норм матеріального права, процесуальні норми є більш динамічними, оскільки встановлюють процедуру розгляду справи і не стосуються матеріальної суті розглядуваного судом спору. Тому при внесенні змін до Кодексу адміністративного судочинства України його норми мають застосовуватися, в основному, з моменту набрання ними чинності. Істотні винятки із загального правила встановлено у Прикінцевих та перехідних положеннях до Кодексу адміністративного судочинства України. В Прикінцевих та перехідних положеннях до Кодексу адміністративного судочинства України чітко врегульоване питання межі застосування нових правил розгляду заяв, поданих до і після набрання чинності цим Кодексом. Отже, в цьому випадку необхідно користуватися Прикінцевими та перехідними положеннями до Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, враховуючи положення п. 1 Прикінцевих та перехідних положень, що Кодекс адміністративного судочинства України набирає чинності з 1 вересня 2005 року, то внесені зміни донього мають застосовуватися з моменту набрання ними чинності. Це означає, що за загальними правилами цей Кодекс застосовується до відповідних відносин, які набрали чинності з 1 вересня 2005 року. Винятки з цього правила встановлені щодо витрат на правову допомогу, порядок і розмір сплати судового збору. В зазначених випадках тією чи іншою мірою нормам Кодексу адміністративного судочинства України надається зворотна сила.

У відповідності з п. 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу зазначається, що положення цього Кодексу щодо звільнення особи від оплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги, а також частина третя ст. 90 цього Кодексу набирають чинності з моменту набрання чинності відповідним законом. До цього часу граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється Кабінетом Міністрів України. Отже, в аспекті зазначеного необхідно звернути увагу на те, що чинним законодавством України визначено категорії осіб, яким надається безоплатна правова допомога та порядок її надання. Це Закон України від 22 жовтня 1993 року « Про статус ветеранів війни і гарантії соціального захисту*, закон України від 1 грудня 1994 року «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, слідства, прокуратури і суду», Закон України від 19 червня 2003 року «Про соціальні послуги». Таким чином, при здійсненні адміністративного судочинства положення цього Кодексу стосовно звільнення відповідних осіб від оплати правової допомоги та забезпечення її надання набирають чинності з моменту набрання законної сили цими законами.

В контексті аналізу ч. 2 ст. 5 цього Кодексу необхідно звернути увагу до п. 2і Прикінцевих та перехідних положень, де зазначається, що до 1 січня 2008 року повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу здійснюється судом тільки за вимогою особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду. В усіх інших випадках хід судового засідання фіксується у протоколі судового засідання, у якому зазначаються: 1) рік, місяць, число і місце проведення судового засідання; 2) час початку судового засідання; 3) найменування адміністративного суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді (суддів), секретаря судового засідання; 4) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; 5) відомості про присутність осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків або про їх відсутність, причини відсутності та про вручення їм повісток; 117 6) відомості про роз'яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їхніх процесуальних прав та обов'язків; 7) усі розпорядження головуючого та ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, а також відомості про проголошення ухвал, постановлених у нарадчій кімнаті; 8) основний зміст заяв і клопотань сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та ходу їх обговорення; 9) основний зміст пояснень осіб, які беруть участь у справі, а також показання свідків, усні роз'яснення та доповнення експертами своїх висновків; усні роз'яснення спеціалістів; 10) подані в судовому засіданні докази, хід дослідження доказів, а у разі якщо докази не додаються до справи, - номер, дата та зміст письмових доказів, атакож ознаки і властивості речових доказів; 11) зміст судових дебатів; 12) відомості про проголошення постанови, ухвали за результатами розгляду справи та роз'яснення особам, які беруть участь у справі, змісту постанови, ухвали, порядку і строку їх оскарження, а також права та строк на ознайомлення з протоколом судового засідання, подання на нього зауважень; 13) час закінчення судового засідання у справі. Тут також зазначається, що в протоколі судового засідання відображаються всі істотні моменти розгляду справи в тій послідовності, в якій вони мали місце в судовому засіданні. Цей протокол складається секретарем судового засідання. Протокол повинен бути оформлений та підписаний головуючим і секретарем судового засідання не пізніше трьох днів з дня закінчення судового засідання. У разі необхідності строк для оформлення та підписання протоколу може бути продовжено головуючим, але не більше ніж на десять днів після закінчення судового засідання. Про підписання протоколу повідомляються особи, які беруть участь у справі.

Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколом судового засідання і протягом трьох днів після їх повідомлення про підписання протоколу або після закінчення строку на підписання протоколу подавати свої письмові зауваження щодо неповноти або неправильності протоколу. Головуючий розглядає зауваження до протоколу і в разі згоди з ними посвідчує їх правиль­ність. У разі незгоди головуючого із поданими зауваженнями вони розглядаються судом з повідомленням осіб, які брали участь у справі, про дату, час і місце проведення судового засідання. Розглянувши зауваження, суд постановляє ухвалу, якою посвідчує правильність зауважень або відхиляє їх. У разі пропуску строку подання зауважень і відсутності підстав для його поновлення суд залишає їх без розгляду.

Ці зауваження повинні бути розглянуті не пізніше п'яти днів з дня їх надходження до суду. Такі зауваження приєднуються до справи, в тому числі якщо їх не було розглянуто у зв'язку з вибуттям головуючого.

Зазначені доповнення до розділу VII цього Кодексу вносять певні зміни до глави IV розділу II, присвяченому фіксуванню судового засідання технічними засобами. Відповідно до них повне обов'язкове фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відкладається до 1 січня 2008 р., але воно стає обов'язковим за вимогою особи, яка бере участь у справі або за ініціативою суду. В усіх інших випадках хід судового засідання фіксується в протоколі судового засідання. Отже, до 1 січня 2008 року основним документом, у якому фіксується хід судового засідання, є протокол судового засідання.

В контексті аналізованої ч. 2 ст. 5 цього Кодексу потрібно звернути увагу на п. З Прикінцевих та перехідних положень, де зазначається в пп. 1 щодо набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору: 1) судовий збір при зверненні до адміністра тивного суду сплачується у порядку, встановленому законодавством для державного мита. Цей підпункт п. З зазначених положень відносить питання визначення порядку сплати і розмірів судового збору до чинного законодавства у цій сфері. Регулює ці відносини Закон України «Про державне мито». Згідно із статтею 1 названого закону державним митом є грошовий збір, що справляється в судових та арбітражних органах, органах державного нотаріату, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Державного патентного відомства України, міських, сільських та селищних рад народних депутатів та інших органах, передбачених законодавством України, за вчинення ними окремих дій та видачу документів. Державне мито справляється, зокрема: а) з позовних заяв, Із заяв (скарг) у справах окремого провадження, що подаються до судів, и касаційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали наконної сили, а також за видачу судами копій документів.

В пп. 2 п. З Прикінцевих та перехідних положень зазначається, що розмір судового збору визначається відповідно до підпункту « б » пункту і статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», Крім випадків, встановлених підпунктом 3 цього пункту. Тут встановлюється, що відповідно до підпункту «б» пункту 1 статті З Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. (в редакції від 23.06.2005 р.) розмір судового збору і скарг (позовів) на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян, дорівнює 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Винятком із положення, встановленого даною нормою, є пп. З п. З Прикінцевих та перехідних положень.

У відповідності з пп. З п. З Прикінцевих та перехідних положень розмір судового збору щодо майнових вимог про стягнення грошових коштів становить один відсоток від розміру таких вимог, але не більше 1700 грн. Цим підпунктом встановлено розмір судового збору щодо майнових вимог про стягнення грошових коштів.

Аналізуючи ч. 2 ст. 5 цього Кодексу необхідно зазначити, що п. 4 Прикінцевих та перехідних положень передбачає, що окружний адміністративний суд починає свою діяльність після призначення (обрання) до його складу не менше трьох суддів і за наявності облашто-ваного приміщення. Натомість апеляційний адміністративний суд починає свою діяльність після призначення (обрання) до його складу не менше семи суддів і за наявності облаштованого приміщення, але не пізніше 1 вересня 2006 року. Про початок діяльності кожного окружного та апеляційного адміністративних судів Державна судова адміністрація України повідомляє через загальнодержавні та відповідні місцеві офіційні друковані видання. Отже, цим пунктом встановлюється момент початку діяльності окружного або апеляційного суду та умови для цієї мети, а також інформування цієї події. Крім того, як це передбачено п. 5 Прикінцевих та перехідних положень щодо початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів, підсудні їм справи вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні загальні суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. У місцевих та апеляційних загальних судах запроваджується спеціалізація суддів з розгляду адміністративних справ. Після початку діяльності окружного адміністративного суду адміністративні позови, подані до відповідних місцевих загальних судів у справах, що підсудні окружному адміністративному суду, передаються цими судами до окружного адміністративного суду, якщо провадження у справі ще не відкрито. Також після початку діяльності апеляційного адміністративного суду апеляційні скарги в адміністративних справах, подані до відповідних апеляційних загальних судів, передаються цими судами до апеляційного адміністративного суду, якщо апеляційне провадження у справі ще не відкрито. Адміністративні справи, провадження в яких було відкрито місцевими та апеляційними загальними судами до початку діяльності відповідного адміністра тивного суду, розглядаються і вирішуються цими судами.

В контексті аналізу ч. 2ст, 5 цього Кодексу важливо врахувати, що у відповідності до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адмі ністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирі шують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. Натомість касаційний перегляд рішень за такими справами здійснює Вищий адміністративний суд України за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. Після початку діяльності окружного адміністративного суду адміністративні позови, подані до відповідних місцевих господарських судів у справах, що підсудні окружному адміністративному суду, передаються цими судами до окружного адміністративного суду, якщо провадження у справі ще не відкрито. Крім того, після початку діяльності апеляцій ного адміністративного суду апеляційні скарги в адміністративних справах, подані до відповідних апеляційних господарських судів, передаються цими судами до апеляційного адміністративного суду, якщо апеляційне провадження у справі ще не відкрито. Адміністра тивні справи, провадження в яких було відкрито місцевими та апеляційними господарськими судами до початку діяльності відповід ного адміністративного суду, розглядаються і вирішуються цими судами відповідно до абзацу першого цього пункту. Необхідно зазначити, що перегляд судових рішень, зазначених в абзаці першому цього пункту, за винятковими обставинами здійснюється за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Необхідно зазначити, що після набрання чинності цим Кодексом заяви і скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, заяви у справах щодо відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в актовий запис цивільного стану (глави 29-32 і 36 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року), позовні заяви у господарських справах, що віднесені цим Кодексом до адміністративної юрисдикції, а також апеляційні, касаційні скарги (подання), заяви (подання) про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами у таких справах, подані і не розглянуті до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. Крім того, важливо, що такі заяви чи «карги (подання) не можуть бути залишені без руху або повернуті у порядку, встановленому цим Кодексом, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог і правил підсудності, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України 1963 року або Господарським процесуальним кодексом України 1991 року (п. 7 Прикінцевих та перехідних положень).

Підставою для скасування чи зміни судових рішень за заявами про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами, поданими до набрання чинності Кодексом адміністративного судо чинства України, крім підстав, встановлених цим Кодексом, може бути також виявлене після касаційного розгляду справи застосування положення закону всупереч нормам Конституції України. Також важливо знати, що підставою для скасування чи зміни постанов або ухвал Вищого господарського суду України, оскаржених у касацій­ному порядку до Верховного Суду України до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, крім підстав, встановлених цим Кодексом, можуть бути також застосування Вищим господарським судом України закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України; невідповідність постанов та ухвал Вищого господарського суду України рішенням Верховного Суду України; невідповідність постанов та ухвал Вищого госпо дарського суду України міжнародним договорам, згода на обов'язко вість яких надана Верховною Радою України (п. 7 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу).

Важливо врахувати, що адміністративне судочинство повинно керуватися наступними положеннями: 1) після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України військові суди завершують розгляд заяв і скарг, які подані і не розглянуті до набрання чинності цим Кодексом у справах, що визначені статтею 17 цього Кодексу; 2) після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України судові рішення, що ухвалені в першій інстанції до набрання чинності цим Кодексом і не набрали законної сили, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку за правилами цього Кодексу без подання заяви про апеляційне оскарження, якщо строк апеляцій ного оскарження відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 1963 року або Господарського процесуального кодексу України 1991 року не закінчився; 3) неоскаржені судові рішення, ухвалені в першій інстанції до набрання чинності Кодексом адміністра тивного судочинства України, набирають законної сили в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України 1963 року або Господарським процесуальним кодексом України 1991 року.

Крім того, необхідно зазначити, що касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у справах, визначених пунктом 7 цього розділу, що подані до набрання чинності цим Кодексом і не розглянуті Верховним Судом України, передаються для вирішення до Вищого адміністра тивного суду України. Також важливо акцентувати увагу на тому, що касаційні скарги (подання) на рішення господарських судів, у справах, визначених пунктом 7 цього розділу, що подані до набрання чинності цим Кодексом і не розглянуті Вищим господарським судом України, передаються для вирішення до Вищого адміністративного суду України. Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України розгляд справ щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, здійснюється в порядку, встановле ному цим Кодексом (п. 11 Прикінцевих та перехідних положень).

З метою впорядкування приписів щодо адміністративного судо чинства були внесені зміни до цілої низки законодавчих актів: 1) у пунктах 1 і 9 розділу XI«Прикінцеві та перехідні положення* Цивільного процесуального кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., №№ 40-42, ст. 492) слова «Адміністративним процесуальним кодексом України» замінити словами «Кодексом адміністративного судочинства України»; 2) частину п'яту статті 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., №23, ст. 161; 2001 р., № 13, ст. 66; 2003 р., № 16, ст. 117) викласти у такій редакції: «Орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі постанови адміністративного суду. Така постанова приймається судом за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду»; 3) у Законі України «Про судоустрій України» (Відомості Верховної Ради України, 2002 р,, № 27-28, ст. 180): а) у статті 22: у частині другій слова «кримінальні тацивільні справи» замінити словами «цивільні, адміністративні та кримінальні справи »; у частині четвертій слова «та місцевого самоврядування » і « крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди» виключити; б) абзац перший підпункту 16 пункту 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положен ня» виключити; 4) пункт 3 розділу XIII «Прикінцеві положення» Закону України « Про вибори народних депутатів України » (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 27-28, ст. 366) викласти у такій редакції: «3. З дня набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України оскарження до судів рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборів, і розгляд судом відповідних справ здійснюється в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України»; 5) пункт 5 розділу XIV «Прикінцеві положення» Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 30-31, ст. 382) викласти у такій редакції: «5. З дня набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України оскарження до судів рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборів, і розгляд судом відповідних справ здійснюються в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України»; 6) у Законі України «Про Центральну виборчу комісію» (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 36, ст. 448): а) у пункті 13 статті 18 слова «Верховного Суду України» замінити словами «Вищого адміністративного суду України »; б) пункт 4 Розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» виключити. Закони України та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу. Кабінету Міністрів України протягом трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу: підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Кодексом; прийняти акти, що випливають із цього Кодексу, привести у відповід ність із цим Кодексом свої нормативно-правові акти.

Провадження в адміністративних справах у сфері державних закупівель здійснюється, як це зазначається в доповненні до ч. 2 ст. 5 цього Кодексу, з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Так, згідно з положенням ст, 36 цього Закону, з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і свобод у сфері закупівель, будь-який учасник адміністративного процесу з конкретної адміністративної справи або інша особа має право оскаржити рішення, дії або бездіяльність замовника обов'язково до Міжвідомчої комісії з питань державних закупівель при Рахунковій палаті або має право також оскаржити рішення, дії чи бездіяльність замовників безпосередньо до адміністра тивного суду.

Важливо звернути увагу на те, що об'єктом такого оскарження в цьому випадку не може бути наступне: 1) вибір процедури проведення закупівлі, окрім випадків, передбачених цим Законом; 2) встановленнявимоги щодо нотаріального посвідчення вказаного договору; 3) будь-які витрати, понесені учасником у процесі здійснення процедури закупівлі та укладення такого договору про закупівлю.

Крім того, ст. З 7 цього Закону встановлює особливості оскарження процедур зазначених закупівель, рішень, дій або бездіяльності замовника у судовому порядку, які полягають у наступному: 1) позивач в обов'язковому порядку направляє Державному казначейству України (при Міністерстві фінансів України), Антимонопольному комітету України, замовнику, а також тендерній палаті України завірену копію позовної заяви протягом трьох робочих днів після її подання до суду; до такої позовної заяви додаються: а) документальне підтвердження подання її до суду; б) завірена копія ухвали суду про відкриття провадження в адміністративній справі.

В тому випадку, коли на момент направлення копії позовної заяви ухвала суду не надійшла, позивач зобов'язаний направити завірену копію ухвали суду протягом 20 календарних днів з дня направлення копії вказаної позовної заяви; 2) замовник з моменту надходження копії позовної заяви зобов'язаний призупинити процедуру закупівлі та не має права укладати договір про закупівлю, крім випадків, коли за скаргою вказаної особи з цього ж приводу Міжвідомчою комісією з питань державних закупівель при Рахунковій палаті вже було прийнято рішення; 3) Державне казначейство України та його органи з моменту надходження копії позовної заяви на рішення, дії чи бездіяльність, зобов'язані не проводити оплату, що пов'язана з процедурою, яка оскаржується певним позивачем, незалежно від того, чи був укладений договір про закупівлю, крім випадків, коли за скаргою цієї ж самої особи з означених питань Комісією було прийнято рішення.

Слід особливо звернути увагу особи, яка застосовує положення цієї статті, що замовник має право продовжити процедуру закупівлі, а призупинення оплати припиняється Державним казначейством України та його органами у наступних випадках: 1) якщо позивач в термін 20 календарних днів з моменту направлення копії такої позовної заяви не надіслав завірену копію ухвали про відкриття провадження у справі; 2) закриття провадження у справі; 3) набрання рішенням суду законної сили (див.: Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар / за ред. С. В. Ківалова, О. І. Харито-нової. - X.: Одиссей , 2007. - 560 с.)

Зазначені вище положення та активні кроки законодавця сприяти муть здійсненню адміністративного судочинства в Україні.

 

Стаття 6. Право на судовий захист

1. Кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом.

2. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.

3. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи в адміністративному суді  будь-якої інстанції в порядку, передбаченому цим Кодексом. (Частину третю статті 6 викладено у новій редакції згідно із Законом України N 3550-ІУ від 16.03.2006р.)

4. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України.

1. У відповідності з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України зазначається, що кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. Отже, ч. 2 ст. З Конституції України держава взяла на себе обов'язок гаран тувати забезпечення прав і свобод людини, а ст. 124 Конституції встано вила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Таким чином, гарантувати забезпечення прав і свобод людини має суд. Тому формально людина має право на звернення до суду за захистом, а по суті, на судовий розгляд та захист своїх прав. Право на судовий захист є інститутом як матеріального, так і процесуального права. Він має матеріальний зміст та процесуальну форму і тягне за собою матеріальні та процесуальні наслідки. Його процесуальна форма - це адміністра тивно-процесуальні відносини, які виникають у разі звернення особи ДО суду і передбачають межі дозволеної поведінки суб'єктів цих відносин, встановлених законом. Зокрема, у межах адміністративно-процесуальних відносин визначають право на звернення до суду за судовим захистом, результатом цих правовідносин законом передба­чаються певні процесуальні наслідки, головним із яких є винесення судом судового рішення. Матеріальним змістом цього інституту є право на забезпечення зазначених вимог, тобто право на судовий захист порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу.

Ці положення є одними із найважливіших прав, гарантованих Конституцією України та чинним Кодексом. Це є наглядний прояв принципу розподілу державної влади на: законодавчу, виконавчу і судову, що не дає кожній із цих влад втручатися у здійснення правосуддя і вирішення адміністративної справи по суті. Це консти туційне право громадян закріплено перш за все в ст. 6 цього Кодексу.

Можливість особистого звернення до адміністративного суду залежить від наявності у особи, що звертається, правоздатності і дієздатності. Важливо, щоб у особи, що звертається до адміністра тивного суду за судовим захистом, була не тільки правоздатність взагалі, а й процесуальна правоздатність по конкретній адміністра тивній справі, оскільки коментована стаття вказує на право лише зацікавленої особи звертатися за судовим захистом. Юридичною заінтересованістю володіють тільки ті, хто звертається до суду, хто є учасником спірного правовідношення або кому законом надано право порушення справи в інтересах інших осіб.

Істотною гарантією захисту порушеного права на захист прав, свобод та інтересів незалежним та неупередженим судом є положення про те, що відмова від права на звернення до суду за певною угодою є недійсною. Так, лише деякі спори, що виникають із цивільно-правових та господарсько-правових правовідносин, у відповідності із Законом України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди* можуть бути передані за згодою сторін на розгляд третейським судам. Проте не можуть бути підвідомчими третейським судам справи, що стосуються публічно-правових спорів, а саме: про визнання недійсними норма тивно-правових актів, а також справи, де однією із сторін, в яких є орган державної влади, орган Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, певна державна установа, або організація, державне підприємство, або підприємство комунальної власності.

Право на звернення з адміністративним позовом до суду є одним з найважливіших елементів процесуальної правоздатності громадян, а не її дієздатністю. Тому закон і не допускає не тільки обмеження цього навіть в судовому порядку, але й самообмеження в адміністративно-процесуальній правоздатності.

Незалежний суд - це такий суд, який здійснює правосуддя через професійну діяльність суддів, підкоряючись тільки Конституції України, законодавству і нікому не підзвітний. Як уже зазначалося, незалежність суду визначена і розподілом державних влад, що не допускає втручання в його діяльність цих влад. Гарантії незалежності судів (суддів) встановлюються Конституцією України та чинним законодавством, а також встановленим порядком формування судів. Кодекс адміністративного судочинства України закріплює певні європейські принципи і стандарти судового контролю за рішеннями, діями чи бездіяльністю влади, і його впровадження у життя створює якісно нові можливості для захисту прав особи.

Базовим документом, що визначає стандарти захисту прав осіб, є Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, учасником якої стала Україна з липня 1997 року, ратифікувавши її разом з окремими протоколами Законом України « Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року. Згодом були ратифіковані також протоколи № 6 і 13 до Конвенції щодо скасування смертної кари. Згідно зі ст. 9 Конституції України, Конвенція разом з ратифікованими протоколами є частиною національного законодавства України. При застосовуванні і тлумаченні тієї чи іншої статті Конвенції українським судам належить спиратися на положення, що відображені у рішеннях Європейського суду, тому що «предмет та мета Конвенції вимагає, щоб її положення тлумачили та застосовували у такий спосіб, щоб зробити її вимоги не теоретичними або ілюзорними, а практичними й ефективними».

Положення Конвенції поширюються на адміністративні право відносини країн-учасниць в таких площинах: доктринальній, матеріально-правовій, процесуальній, а також процедурній. Низка статей Конвенції безпосередньо стосується адміністративних право­відносин, визнаючи умови втручання держави у приватне життя, свободу думки й віросповідання, свободу вираження поглядів та свободу зібрань і об'єднань.

Право на справедливий судовий розгляд гарантує стаття 6 Конвен ції, яка встановлює, зокрема, процесуальні вимоги до національних судів при розгляді справ. При цьому процесуальні стандарти Конвенції застосовуються до адміністративного судочинства за умови, якщо спір стосується цивільних прав і обов'язків у розумінні Конвенції. Позиція Європейського суду з прав людини щодо поширення статті 6 Конвенції на процедуру розгляду адміністративних справ не є однозначною та вичерпною. Вона полягає у тому, що «Суд не вважає, що він повинен в кожному випадку давати узагальнене визначення концепції «цивіль них прав та обов'язків».

У таких випадках відповідно до підходу, що запропонував суд, застосування статті 6 Конвенції не залежить ні від характеру за­конодавства, яке регулює вирішення певного питання, ні від виду суб'єкта, який приймає рішення, а її застосування залежить лише від природи самого права. Крім того, коли суб'єкт владних повноважень приймає рішення або вчиняє дії, які впливають на існуючі права особи, якими вона наділена відповідно до національного законодавства, то ці права вважаються цивільними. Результатом цього підходу є практика, відповідно до якої, якщо право існує відповідно до законодавства країни-учасниці, не потрібно додаткових ознак або умов для того, щоб визнати його цивільним. Таким чином, будь-яке право, яке юридично закріплене в національному законодавстві, і на яке впливають адміністративні процедури, може вважатися цивільним правом у розумінні статті 6 Конвенції. Зрештою, статтю 6 Конвенції належить застосовувати до адміністративних правовідносин у будь-якій ситуації, коли ці правовідносини впливають на цивільні права. Положення Конвенції застосовують також, якщо адміністративні процедури обмежують такі права як, наприклад, право займатися підприємниць кою діяльністю або займатися іншою не забороненою законом діяльністю. Необхідно зазначити, що, незважаючи на поступове поширення компетенції судів на адміністративні справи, є все таки категорії справ, на які дія статті 6 не поширюється. Йдеться, зокрема, про справи, що стосуються питань громадянства, статусу іноземців, проходження державної служби, виборчого процесу тощо. Крім того, частина статті 6 містить самі вимоги щодо судового захисту: «Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвину вачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і без стороннім судом, встановленим законом». Головною ідеєю цієї частини є те, що повинен мати місце судовий розгляд і він має бути справедливим, відкритим, здійсненим протягом розумного строку незалежним, безстороннім та встановленим законом судом.

При розгляді Конвенції у світлі адміністративних правовідносин особливий інтерес викликають її статті 8-11. Кожна з цих статей гарантує певні права та свободи, як-от: право на повагу до приватного та сімейного життя, свободу думки, совісті та віросповідання, свободу вираження поглядів, свободу зібрань та об'єднань. Статті 8-11 Конвенції побудовані за однією схемою: перший пункт визначає право чи свободу, що належить захищати, а другий - встановлює умови, відповідно до яких держава може законно втручатися у реалізацію цих прав та свобод. Дотримання державою як позитивних (передбачених першими пунктами), так і негативних (визначених другими пунктами) зобов'язань може бути предметом адміністративної юрисдикції в Україні. Тому розуміння змісту цих статей у світлі тлумаченняЄвропейського суду є надзвичайно важливим, особливо враховуючи наявність рішень проти України, ухвалених судом за порушення ста тей 8-10 Конвенції. Що ж до позитивних зобов'язань держави, то суд у своїй практиці наголошує, що йдеться не лише про захист особи від свавільного втручання органів державної влади, але й про вжиття органами державної влади заходів, що спрямовані на дотримання гарантованих прав також у відносинах між приватними особами. Відповідно до практики суду органи державної влади повинні гарантувати, щоб: 1) особи могли реалізувати своє право ефективно; 2) інші приватні особи не перешкоджали реалізації права; 3) приватні особи вживали заходів для гарантування реалізації права іншими особами.

2. У відповідності з ч. 2 ст. 6 цього Кодексу ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді будь-якої інстанції. Ця норма є важливою гарантією забезпечення права на захист прав, свобод та інтересів осіб в порядку адміністра тивного судочинства. Це підтверджується і ч. 2 ст. 2 цього Кодексу, де зазначається, які справи можуть бути оскаржені до адміністративних судів. Так, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового проваджен ня. Це свідчить про те, що кожний може оскаржити такі публічно-правові спори до адміністративного суду. Крім того, тут немає будь-яких обмежень до оскарження таких спорів до адміністративного суду. Виключенням з цього правила звернення до адміністративних судів є лише ті спори, для яких встановлений інший порядок судового вирішення. Це питання може бути вирішено при розмежуванні компетенції між адміністративними судами і Конституційним Судом України; між адміністративними судами і судами загальної юрисдик ції; між адміністративними судами і господарськими судами. Певні положення щодо розмежування компетенції між адміністративними судами та судами загальної юрисдикції і між адміністративними судами та господарськими судами знайшли місце у Прикінцевих та перехідних положеннях Кодексу адміністративного судочинства України. Так, неоскаржені судові рішення, ухвалені в першій інстанції до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, набирають законної сили в порядку, встановленомуЦивільним процесуальним кодексом України 1963 року або Госпо дарським процесуальним кодексом України 1991 року.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судо чинства; 3) про накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Таким чином, не підлягають розгляду в адміністративних судах спо ри з питань, вирішення яких належить до виключних повноважень Конституційного Суду України за заявами, щодо яких законодавством про порядок розгляду трудових спорів, про адміністративні право порушення, заявами щодо внутрішньої діяльності об'єднань громадян, релігійних організацій, кримінально-процесуальним, цивільно-процєсуальним та іншими нормативними актами передбачено інший порядок їх розгляду.

Особливої уваги заслуговує судовий порядок оскарження, встанов лений КпАП України для відповідних постанов суддів, службових осіб та органів, в компетенції яких знаходиться розгляд справ про адміністративні правопорушення (див: глава 24 КпАП). Також існує спеціальний судовий порядок для оскарження відповідних судових актів.

Відповідно до Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Консти туційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду належить розгляд справ з питань невідповідності Конституції:

1) чинних законів України та інших актів, прийнятих Верховною Радою України; 2) прийнятих, але не введених в дію законів та інших актів Верховної Ради України. До компетенції Конституційного Суду України належить розгляд справ про невідповідність Конституції і
законам України: 1) указів і розпоряджень Президента України;  2) постанов Президії Верховної Ради України; 3) законів та інших актів, прийнятих Верховною Радою Республіки Крим та її президією; 4) постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів Республіки Крим. Також Конституційний Суд України повинен розглядати справи, щодо: 1) порушення компетенції органами і особами державної влади, зазначеними в Конституції України; 2) порушення розподілу встановленої Конституцією України та Конституцією Республіки Крим компетенції місцевих Рад різного рівня, а також компетенції місцевих Рад і органів державної виконавчої влади; 3) законності призначення виборів і референдумів. Правила про підсудність судових справ встановлюються про цесуальним законодавством з урахуванням всіх ознак судової справи. На підставі цих ознак процесуальним законодавством визначено суд, який має право і зобов'язаний розглянути справу і розв'язати її по суті. Це також є гарантією можливості права розгляду його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим кодексом. Так, на підставі ст. 17 цього Кодексу особа може звернутися до адміністративного суду щодо: 1) спорів фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорів між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетен ції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністра тивних договорів; 4) спорів за зверненням суб'єкта владних повно важень у випадках, встановлених законом; 5) спорів щодо право відносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. З приводу цих спорів особа не може бути позбавлена права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом. Зокрема, якщо особа звернулася до місцевого загального суду як адміністративного суду з таких питань, які є предметною підсудністю зазначеної інстанції, наприклад: 1) адмі ністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адмі ністративним судам; 2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, то цей суд зобов'язаний розглянути позов. Крім того, якщо особа звернулася з позовом до окружного адміністративного суду зі справ, які підсудні йому, наприклад, адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки, то зазначений суд зобов'язаний розглянути його позов.

У справах щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача. Цей порядок не може викликати перешкод для звернення особи на предмет розгляду справи в адміністративному суді за його вибором. Також якщо особа звернулася з позовом до Вищого адміністративного суду України як суду першої і останньої інстанції з позовом: 1) щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або все українського референдуму; 2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України, то суд зазначеної інстанції не може позбавити особу права на розгляд його справи в цьому суді.

Навіть в тому випадку, коли у разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа роз­глядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача і не може бути підставою для позбавлення права на розгляд його справи за вибором позивача.

Отже, завдяки правилам підсудності реалізується право на розгляд і вирішення справи компетентним судом, закріплене ст. 7 Загальної декларації прав людини і громадянина. Це свідчить про те, що зміна підсудності є можливою лише з метою забезпечення найбільш об'єктивного, всебічного і повного розгляду справи, у виняткових випадках. Зокрема, якщо після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи або ліквідовано адміністративний суд, який розглядав справу.

У відповідності зі ст. 8 Конвенції зазначено, коли держава може втручатися у здійснення права або обмежувати свободу. Згідно з п.п. 8-11 Конвенції держава може втручатися в реалізацію права та свобод, якщо таке втручання необхідне «відповідно до закону». Це має переслідувати законну мету, а саме: 1) в інтересах національної і громадської безпеки, територіальної цілісності, економічного добробуту країни; 2) для охорони громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам; 3) для захисту здоров'я чи моралі; 4) для захисту репутації або прав інших осіб; 5) для запобігання розголошенню конфіденційної інформації; 6) для підтримання авторитету і безсторонності суду

Всі ці питання мають розглядатися в точній відповідності з чинним Кодексом адміністративного судочинства України.

3. У відповідності з ч. З ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожен має право на участь у розгляді своєї справи в адміні стративному суді будь-якої інстанції. Це підтверджується ст. 48 цього Кодексу. Так, у ній зазначається, що особа має процесуальну правосуб'єктність особисто здійснювати свої адміністративні проце суальні права та обов'язки з приводу публічно-правових відносин. Також у відповідності зі ст. 49 цього Кодексу зазначається, що особи, які беруть участь у справі, мають право: 1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; 2) знайомитися з матеріалами справи; 3) заявляти клопотання і відводи; 4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; 5) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; 6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; 7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; 8) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них; 9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень; 10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів; 11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Крім того, ст. 51 цього Кодексу зазначається, що позивач має право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністра тивного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду. Це свідчить про те, що позивач не позбавляється права на участь у розгляді справи. На безпосередню участь особи у розгляді справи вказує також і ст. 52 цього Кодексу, де заміна неналежної сторони за адміністра тивним позовом може бути лише за згодою позивача. Положення щодо безпосередньої участі особи у справі стосуються і попереднього розгляду справи, апеляційного і касаційного оскаржень тощо.

Крім того, тут йдеться про те, що у випадках, передбачених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Виходячи із сутності такої діяльності та правового становища суб'єктів, на яких покладено вказаним Кодексом таку функцію, цей інститут в теорії адміністративного процесу та у законодавстві іменується процесуальним представництвом, а особи -представниками (ст.ст. 55, 56 Кодексу адміністративного судочинства України).

4. У відповідності з ч. 4 ст. 6 цього Кодексу іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України. Це означає, що ч. 4 коментованої статті гарантує зазначеним суб'єктам їх права на судовий захист в адміністративному суді. Отже, приписи, наведені в цій частині статті, відповідають основним засадам правового статусу іноземців та осіб без громадянства, встановлених Законом України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців». Згідно ст. 1 цього закону іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) ін шої держави або держав. Натомість особа без громадянства - це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. На підставі ст. 2 вказаного Закону іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законодавчими актами України, а також міжнародними договорами України з іншими державами. Це означає, що іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять та ряду інших обставин.

В тому випадку коли іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, то Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами тієї держави (що обмежила права громадян) на території України. Таке рішення набирає чинності після опублікування такої постанови. Така постанова може бути скасована, якщо відпадуть підстави, за яких вона була прийнята.

 

Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства

1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судак є:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

5) гласність І відкритість адміністративного процесу;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду;

7) обов'язковість судових рішень.

1. Під принципами здійснення правосуддя в адміністративних справах слід розуміти найбільш абстрактні правила (основні вимоги, засади) щодо справедливого розгляду і вирішення в суді адміністра тивних справ. Враховуючи зазначене і з метою поглиблення з'ясування суті вказаного поняття звернемося до довідкових та інших джерел. Виходячи з обраного напрямку під поняттям «принципи» необхідно розуміти: 1) правило, покладене в основу діяльності якої-небудь організації, товариства і т. ін. (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. - С. 941); 2) принцип права (від лат. ргіпсірішп -основа; початок; ргіпсірішп оі Іате) - основоположні загальноприйняті норми, що виражають властивості права і такі, що мають вищу імперативну юридичну силу, тобто такі, що виступають в якості незаперечних вимог, що пред'являються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу (див.: Ска кун О. Ф. Теория государства и права (знциклопедический курс): Учебник. - Харьков: Зспада, 2005, - С. 281). Отже, враховуючи все вищезазначене щодо поняття «принципи», сформулюємо поняття «принципи правосуддя в адміністративних справах» - це основа, початок, основоположні, найбільш абстрактні правила (основні вимоги, засади), що виступають в якості незаперечних вимог, покладених в основу діяльності адміністративного суду щодо справедливого вирішення в ньому підсудних йому справ. Іншими словами, принципи правосуддя в адміністративних справах - це своєрідна система координат, в межах якої здійснюється і розвивається правосуддя (позитивне зобов'язання). У таких засадах втілені концептуальні ідеї адміністративного судо чинства (правосуддя). Вони розраховані на законодавця - при формулю ванні правил та процедур адміністративного судочинства (правосуддя) і на суд - під час застосування цих правил для розв'язання спірних правовідносин.

Принципи адміністративного судочинства можуть бути як писані, а саме - закріплені у Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, Кодексом адміністративного судочинства України, так і неписані - це ті, що реалізуються в безпосередній судовій практиці, тобто які випливають із загального змісту перерахованих актів (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 203).

Так, Конституція України закріплює принципи судочинства (статті 8, 129). У сфері адміністративного судочинства відповідний суд засто совує, зокрема, такі конституційні принципи: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; 5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 7) обов'язковість рішень суду. Натомість з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (преамбула та стаття 6) випливають такі основні принципи, які суд має за обов'язок застосовувати і при здійсненні адміністративного судочинства: 1) верховенство права; 2) справедливий і відкритий судовий розгляд; 3) розгляд упродовж розумного строку; 4) незалежність і безсторонність суду; 5) публічність проголошення судового рішення. На виконання цих конституційних принципів, а також з метою їх конкретизації стосовно правосуддя в адміністративних справах законодавець у ст. 7 чинного Кодексу сформулював такі принципи: 1) верховенство права; 2) закон ність; 3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 7) гласність і відкритість адміністра тивного процесу; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскар ження ріпіення адміністративного суду; 9) обов'язковість судових рішень (див,: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., ШишкінаВ. І. - К.: Старий світ, 2006. -С. 203-204).

Для осіб, які застосовують принципи адміністративного судочинства, необхідно твердо засвоїти те, що ці принципи поряд з Конституційними є позитивними зобов'язаннями таких осіб, і зокрема, суду, а отже, вони можуть бути застосовані безпосередньо і не обов'язково разом з конкретною нормою, якої може і не бути. В зв'язку з цим необхідно врахувати, що діяльність адміністративних судів ґрунтується як на загальних, так і на галузевих принципах судочинства (наприклад, тих, що властиві лише адміністративному судочинству). До загальних прин ципів судочинства, що знайшли своє місце і в Кодексі адміністративного судочинства України, слід віднести принципи верховенства права, законності, рівності учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності, гласності і відкритості, забезпе чення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, обов'язковості судових рішень. До галузевих принципів відноситься принцип офіційного з'ясування обставин у справі (принцип офіційності). Такі особливості в адміністративному судочинстві (правосудді) обумовлені предметом адміністративної юрисдикції (діяльність публічної адміністрації) та завданням адміністративного судочинства.

З метою акцентування уваги осіб, що мають керуватися незапереч ними засадами (принципами), які також є і позитивними зобов'язан нями, звернемо увагу на значення принципів. Значення принципів щодо їх існування і втілення у судочинство: 1) надає йому якості дійсного правосуддя і навпаки - ігнорування веде до порушення права на судовий захист і, як правило, до неправосудності судових рішень; 2) є ціннісним орієнтиром для надання тлумачення правилам адміністративного судочинства при їх застосуванні, а також усунення в них прогалин; 3) забезпечує однотипне формулювання норм права і їх застосування на практиці тощо.

Проаналізуємо та дамо коментування принципів, передбачених у ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України.

1) Верховенство права. Цей принцип належить до конституційних (ст. 8 Конституції України) і означає пріоритет права та свобод людини, справедливість і гуманізму діяльності адміністративних органів. Він має не лише ідеологічне, а й практичне значення. Конституція України не дає його визначення, а лише зазначає, що в Україні визначається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України). Вперше характеристику вимог принципу верховенства права подано у Рішенні Конституційного Суду у справі про призначення судом більш м'якого покарання (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Криміналь ного кодексу України (справа про призначення судом більш м'якогопокарання) від 2 листопада 2004 року // Офіційний вісник України. -2004. -№45. -Ст. 2975). Відповідно до розуміння Конституційного Суду «верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., ШишкінаВ. І. -К.: Старий світ, 2006. - С. 206). Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., ШишкінаВ. І. -К.: Старий світ, 2006. -С. 207). Таким чином, Конституційний Суд, характеризуючи принцип верхо венства права, розглядає право не як закон чи систему нормативних актів, а як втілення справедливості, що є протилежним свавіллю. Держава не може діяти свавільно, вона обмежена правом, тобто не лише законодавством, що створене нею, але й правом, яке існує апріорі, незалежно від її розсуду - «природнім правом», або природними правами кожної людини. Як принцип судової діяльності верховенство права ви значає спрямованість судочинства на досягнення справедливості, що і є правосуддям. Справедливим повинен бути як судовий процес, так і результат судочинства. Принцип верховенства права має особливу вагу в адміністративному судочинстві, зокрема й тому, що предметом розгляду в адміністративних судах переважно є правові акти (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., ШишкінаВ. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 206). Отже, принципом верховенства права є сукупність засад (поло жень), ідей, тобто вимог, що ґрунтуються на природних правах особи та її індивідуальної автономії відносно держави. Він повинен втілюватися через діяльність судової влади. Це ще раз підтверджує той факт, що публічна влада не тільки творить право, але й має бути обмежена у творенні права, оскільки доволі часто її нормотворення суперечить принципу верховенства права. На це обов'язково має звертати увагу Конституційний Суд України (не тільки за відповідним поданням, і це має бути обов'язком, а не правом цієї судової установи), крім того, це має бути також обов'язком Верховного Суду України.

2) Законність. Цей принцип виражений утому, що адміністративний процес є діяльністю суто юридичною, яка здійснюється тільки на основі юридичних норм. Державні органи діють в адміністративному процесі у межах закришеної за ними компетенції. Законність випливає з принципу верховенства права і як загальна засада судочинства покладає на суд обов'язок розглядати і вирішувати судові справи на підставі вимог закону з урахуванням його цілей й у встановленому ним порядку. У відповід ності з п. 2 ст. 7 та ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України принцип законності означає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень тау спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це відповідає положенням ч. 2 ст. 19 Конституції України. Отже, законність у контексті п. 2 ст. 7 цього Кодексу вимагає, щоб суд розглядав і вирішував справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнарод них договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Виходячи з вищезазначеного та загальнотеоретичних положень законністю є фундаментальна юридична категорія, яка є критерієм правового життя суспільства і громадян. Це комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави. Законність постає у кількох вимірах: 1) законність- як принцип здійснення державою владних повноважень (вимога законодавчого закріплення компетенції владних структур, ухвалення рішень у межах компетенції та на підставі закону, дотримання у діяльності державних структур конституційних прав і свобод людини); 2) законність - як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права, тобто реальна можливість здійснення суб'єктом права наданих йому прав за умови неухильного виконання покладених на нього обов'язків конституційного закріплення правового статусу особи; можливість звернутися за судовим захистом власних прав та наявність ефективних засобів юридичної відповідаль ності); 3) законність - як принципів побудови системи нормативних актів (ієрархічність цієї системи, відповідність закону підзаконних актів конституції держави); 4) законність - як вимога соціально-політичного життя (вимога точного і неухильного виконання законів та заснованих на них підзаконних актів усіма суб'єктами права), що визначає реальність писаного права та ступінь його втілення. Важливе значення для визначення змісту законності мають її принципи (висхідні засади): 1) єдність законності; 2) реальність законності; 3) доцільність законності.

Дотримання ж законності повинно гарантуватися передбаченою законом системою спеціальних засобів, тобто гарантій. За змістом ці гарантії поділяють на: а) вимоги розвиненості правової системи; б) ефективність системи нагляду за законністю; в) наявність засобів примусу, спрямо ваних на відновлення порушеного права; г) застосування до порушників законних державних засобів впливу.

Отже, як ми вже зазначили, основною засадою адміністративного судочинства є законність. Громадяни зобов'язані неухильно додержу ватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції України). В цьому ж контексті і здійснення правосуддя в адміністративних справах відповідно до чинного законодавства є одним із завдань судового адміністративного процесу. Таким чином, Основний Закон держави послідовно проводить у життя принцип законності, який є невід'ємним елементом демократичної, правової держави, а всі фізичні, юридичні особи, а також держава в цілому зобов'язані у своїй діяльності його дотримуватися.

Законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність адміністративного суду була підпорядкована закону, але й дії усіх суб'єктів адміністративних процесуальних правовідносин, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших принципів судового адміністративного процесу, які характеризують адміністра тивне судочинство. Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності. Принцип законності визна чається, по-перше, тим, що адміністративний суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, здійснен ня правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність адміністративного суду повинна бути підпорядкована чинному судовому адміністративному процесу і здійснюватися у визначеному ним порядку. Прийняте адміністративним судом рішення по адміністративній справі має бути законним і обґрунтованим. Гарантіями принципу законності є перегляд вищестоящим адміністра тивним судом рішень іухвал, право їх оскарження, дія санкцій захисту і відповідальності. В розвиток зазначених положень слід зазначити, що Конституція України має найвищу юридичну силу (ч. З ст. 8 Конституції України), тобто її норми мають пріоритет над законами та міжнародними договорами. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають перевагу над законами України (ч. 6 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України). У разі встановлення невідповідності положень цих актів Конституції України суд застосовує її положення як норми прямої дії. При цьому суд, який застосував Конституцію як акт прямої дії, не може визнати неконституційними закон чи міжнародний договір, згоду на обов'язковість якого надала Верховна Рада України, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України (див. п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України « Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року). Суд лише може не застосувати закон чи міжнародний договір, який не відповідає Конституції України, навівши відповідне обґрунтування в мотивувальній частині судового рішення.

У разі виникнення в суду під час розгляду адміністративної справи сумніву щодо відповідності закону Конституції України, він повинен звернутися до Верховного Суду України з пропозицією щодо вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи міжнародного договору (ч. 5 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України). Це правило стосується також дій суду у разі сумніву у конституційності підзакон-них актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. При застосуванні інших нормативно-правових актів суд повинен пере вірити, чи прийняті вони відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Консти туції, закону, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Тобто при застосуванні правових актів суд повинен враховувати їхнє місце у ієрархії національного законодавства - юридичну силу.

Таким чином, законність одночасно є: 1) вимогою до суду здійснити усі процесуальні дії, а також ухвалити рішення у справі відповідно до закону; 2) критерієм перевірки рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Для усунення прогалин у правовому регулюванні відносин суд повинен застосовувати інститут аналогії закону і права (ч. 7 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України). Так, у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону). «Відсутність закону» означає як відсутність відповідного правового акта, так і його

неповноту, тобто відсутність у ньому положень, які б урегульовували спірні відносини. Необхідність розширеного тлумачення поняття « за кон» тут обумовлена тим, що Кодекс адміністративного судочинства України встановлює можливість застосування не лише закону, а й інших правових актів. Якщо у такий спосіб не вдалося усунути прогалину - суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права) і виводить з них конкретне правило для врегулювання спірних відносин.

3) Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (дійсної самостійності суб'єктів процесуальних відносин). Цей принцип закріплений у ч. 2 ст. 24 Конституції України. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Положення Конституції щодо рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом конкретизуються в нормах Кодексу адміністративного судочинства України. П. З ст. 7 цього Кодексу вміщує положення, яке потребує аналізу. Зокрема, це означає такий підхід, щоб фізичні і юридичні особи могли повно використовувати свої процесуальні права, вони повинні бути максимально автономні від суб'єкта управління. Саме ця ідея лежить в основі даного принципу права та принципу адміністра тивного судочинства. Кожен член суспільства є рівнозначним для нього, а це зумовлює рівновелике ставлення правової системи окремих до частин соціуму. Мета такого підходу - максимальне розкриття можливостей особи. Умовою досягнення особою цієї мети є її самостійність. Цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків. Зміст цього принципу обумовлюється характером адміністративних правовідносин, підвідомчих адміністративному суду, і є відображен ням загальноправового, закріпленого Конституцією України, принципу рівності усіх громадян перед законом і адміністративним судом. Визначивши процесуальну рівноправність сторін, адміністра тивне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх застосування та сприяння адміністративному суду. Адміністративний суд в однаковій мірі повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до адміністративної справи доказів. Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу. Сторонам надсилаються повістки та повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій. При розгляді клопотань осіб, які беруть участь в адміністративній справі, адміністративний суд заслуховує думку сторін.

Адміністративний суд не може постановити рішення, не вислухав ши пояснення відповідача. Заявнику не може бути дозволено те, що не дозволяється відповідачу, і навпаки. Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін має бути встановлена рівність у використан ні ними процесуальних засобів у процесуальній діяльності в адміні стративному судочинстві.

Принцип правової рівності ґрунтується на конституційному положенні щодо рівноправності громадян перед законом. Проте було б не правильно розглядати його однобічно, в контексті застосування лише до громадян. Він повною мірою стосується й інших суб'єктів адміністративного процесу. Інакше кажучи, вимоги закону поширю ються на всі без винятку державні органи, об'єднання громадян і посадових осіб, які беруть участь в адміністративно-процесуальній діяльності. Конкретне втілення принцип правової рівності знаходить у формуванні правого статусу суб'єктів адміністративного процесу, причому особливе значення має закріплення широкого кола прав і обов'язків громадян, які відіграють тут роль дійового інструменту реалізації і захисту своїх інтересів.

Таким чином, рівність учасників адміністративного процесу перед законом означає наділення їх рівними правами і рівними обов'язками щодо участі у процесі та відстоюванні своєї позиції. При цьому терміни «рівні права», «рівні обов'язки» не можна ототожнювати з термінами «однакові права», «однакові обов'язки». Відомо, що права чи обов'язки можуть бути різними залежно від того, у якій ролі особа бере участь у процесі, чи вона є позивачем, відповідачем, третьою особою або представником якоїсь із сторін. Рівність прав або обов'язків полягає у тому, що кожен з учасників адміністративного процесу наділений правами і несе обов'язки, що адекватні його процесуальному становищу. Одна сторона не повинна бути у привілейованому чи дискримінованому становищі порівняно з іншою стороною. У правах щодо предмету спору сторони, як правило, рівні, але вимоги до них різні. Це відображено ст. 51 Кодексу адміністративного судочинства. Отже, рівність прав означає їх взаємну відповідність, пропорційність, тобто право позивача подати адміністративний позов - право відпо відача заперечувати проти позову, право позивача відмовитися від адміністративного позову - право відповідача визнати позов тощо. Змагальні права в осіб, які беруть участь у справі, - однакові, що регламентовано ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства.

Виходячи з означеного, рівність учасників адміністративного процесу перед судом покладає на суд обов'язок не надавати будь-яких переваг, що не обумовлені законом, будь-якому з учасників адмі ністративного процесу. Так само недопустимою є будь-яка дискримі нація (незаконне позбавлення або обмеження судом прав) учасників адміністративного процесу. Тому становище конкретного учасника адміністративного процесу не може бути покращено чи погіршено залежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Порушення судом цих вимог буде свідченням упередженості суду.

Вважається, що засада рівності перед законом і судом не по рушується при наданні учасникам адміністративного процесу ви­значених Кодексом адміністративного судочинства України пільг, які одночасно є гарантіями прав певних категорій осіб (малозабезпечених, немічних тощо). Ці пільги можуть бути встановлені законом (на приклад, звільнення окремих категорій фізичних осіб від сплати судового збору) або судом у випадках, визначених законом (відстрочен ня та розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати; допит немічного свідка судом у місці його перебування тощо). Надання таких гарантій слугує забезпеченню рівності в адміністративному процесі.

Тому щоб компенсувати нерівні можливості, що є у матеріальному становищі, та забезпечити сторонам рівні можливості в суді, на суб'єктів владних повноважень покладено деякі додаткові обов'язки (обов'язок доводити правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних справах про протиправність цих рішень, дій чи бездіяльність; обов'язок подати суду всі наявні у суб'єкта владних повноважень документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі - ч.ч. 2, 4 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України.) Крім того, виходячи з вини суб'єкта владних повноважень у тому, що він не зміг запобігти виникненню спору, встановлено, що суб'єкт владних повноважень не може претендувати на компенсацію здійснених ним судових витрат, навіть якщо виграє

справу (виняток становлять лише судові витрати на доказування -витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. Суб'єкту владних повноважень їх компенсує сторона, яка «програла» справу-ч. 2ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України). В адміністративних справах, у яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, які здійснив позивач, суд не стягує з відповідача за жодних умов (ч. 4 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України).

4) Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясуван ня всіх обставин у справі. П. 4 ст. 7 цього Кодексу трансформовано конституційний принцип, закріплений у ст. 129 Конституції України: свобода в наданні суду доказів і у доведенні перед судом їх переконли вості. Змагальність існує у судових процесах, де є рівноправні сторони. Вона полягає у процесі доведення перед судом особами, які беруть участь у справі, своєї позиції у справі. Отже, змагальність реалізується передусім у процесі доказування, тобто у підтвердженні сторонами тих обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, певними доказами. Саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, адже вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити.

Особливість адміністративного судочинства полягає в тому, що об ставини в адміністративній справі суд може встановлювати на підставі не лише доказів, які зібрали сторони або за їхньою ініціативою витребував суд, а й доказів, які зібрав суд з власної ініціативи. Ці положення відповідають п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України і полягають у забезпеченні широкої можливості особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання адміністративним судом адміністративної справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень противної сторони визначають зовнішню форму судового адміністративного процесу, надаючи йому змагального вигляду - боротьби сторін перед адміністративним судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності.

Необхідні судові дані про юридичні факти в справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими вони підтверджуються, подають насамперед сторони. Кожна з них повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У зв'язку з цим вони мають право знайомитися з матеріалами адміністративної справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати адміністративному суду усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення. Отже, принцип змагальності виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. У разі зловживання особою, яка бере участь у справі, своїми правами суд повинен попередити її про недопустимість такого зловживання і, якщо необхідно, - обмежити у користуванні ними. Однак процесуальні права можна обмежити так, щоб не позбавити особу необхідних для конкретного випадку засобів ведення справи, і рівно настільки, наскільки це дає можливість усунути зловживання. Наприклад, якщо сторона для затягування провадження у справі заявляє багато безпідставних клопотань, не можна взагалі позбавляти її права заявляти клопотання, а достатньо обмежити їхню кількість, так щоб вона все-таки могла скористатися цим правом за призначенням.

Специфіка доказування в адміністративному судочинстві полягає у тому, що у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доведення право мірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладено на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Тобто в адмі ністративних справах запроваджено презумпцію вини відповідача-суб'єкта владних повноважень (ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України). Особливість адміністративного судочинства, на відміну від цивільного судочинства, щодо забезпечення змагальності полягає у більш активній ролі суду.

Таким чином, на суд покладено обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для всебічного і повного з'ясування обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (ч. 4 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Це дає змогу врівноважити можливості людини, яка зазвичай необізнана у тонкощах юриспруденції, і суб'єкта владних повноважень. Крім того, предмет публічно-правового спору найчастіше стосується публічних інтересів — тобто інтересів широкого кола осіб.

Суд повинен дослідити, як судове рішення може вплинути на ці інтереси, а не лише на інтереси осіб, які беруть участь у справі.

Для всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі суд: 1) у разі необхідності пропонує особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребовуе докази, яких, на думку суду, не вистачає (ч. 5 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України); 2) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні процесуальні права та обов'язки (ч. З ст. 34, частини перші статей 127, 130, 167 Кодексу адміністративного судочинства України); 3) іншим способом сприяє особам, які беруть участь у справі, здійсненню їхніх прав відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України. Якщо для встановлення певних обставин недостатньо доказів, суд повинен з'ясувати, якими ще доказами можна підтвердити чи спростувати ці обставини. За наявності доказів в осіб, які беруть участь у справі, суд пропонує їм подати ці докази. У разі знаходження доказів в інших осіб суд витребовує їх.

Необхідно звернути увагу на те, що коли особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду, суд вирішує справу на основі наявних доказів, але лише за умови, що такі докази необхідні для підтвердження обставин, на які посилається саме ця особа (ч. 6 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України). Суб'єкт владних повноважень також повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути ви користані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали (ч. 4 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України).

Виходячи з того, що учасниками адміністративного судочинства, насамперед позивачами, найчастіше є особи, які не мають необхідної правової підготовки, суд повинен не лише ознайомити їх з процесуаль ними правами та обов'язками, а й роз'яснити їм ці права та обов'язки, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. Лише розуміння суті і змісту прав та обов'язків, а також наслідків їх реалізації є необхідною умовою для правильного їх використання чи виконання.

Хоча назва пункту починається з принципів змагальності сторін, але в ній йдеться не тільки про змагальність сторін, а й інших осіб, які беруть участь у справі, наприклад, процесуальних представників. Ця норма також повинна поширюватися не тільки на таких суб'єктів позовного провадження, як сторони, оскільки, крім сторін, у справах позовного провадження беруть участь треті особи як з самостійними вимогами, так і без самостійних вимог.

Диспозитивність (лат. - розпоряджаюся, упорядкований, розподілений) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь в адміністративній справі, можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в адміністративному суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Іншими словами, це означає можливість суб'єктів самостійно упорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати у правовідносини чи ні, визнавати їх зміст, здійснювати свої права або утримуватися від цього, з кількох запропонованих законом або договором варіантів поведінки вибирати оптимальний з погляду власних інтересів. Отже, цей принцип покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд позбавлений можливості ініціювати судове провадження, інакше він перетворився б з органу правосуддя у контролюючий орган. За загальним правилом адміністративний суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і він не повинен виходити за межі цих вимог (ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Інакше кажучи, суд зв'язаний предметом і розміром заявлених вимог.

Правила адміністративного судочинства допускають випадок, коли суд зобов'язаний вийти за межі вимог адміністративного позову. Це потрібно, якщо спосіб захисту, який пропонує позивач, є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів (ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Зокрема, коли позивач звер тається з вимогою визнати незаконним положення нормативно-правового акта міністерства, яким порушено його певне суб'єктивне право. Здійснюючи системний аналіз положень правового акта, адміністративний суд може дійти висновку, що порушення права позивача зумовлене не лише тим положенням нормативно-правового нкта, на незаконності якого наполягає позивач, а й низкою інших положень цього акта або й іншим актом. Тому для повноти захисту права, яке відстоює позивач, суд повинен вийти за межі позовних вимог. Водночас суд не може визнавати нормативно-правовий акт чи його положення незаконними, якщо вони не порушують права позивача.

Як зазначалося вище, що відповідно до принципу диспозитивності сторони вільно розпоряджаються своїми правами щодо предмету спору їч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Такими Привями є насамперед: 1) право на звернення до суду за захистом; 2) право змінити свої вимоги або відмовитися від них; 3) право визнати вимоги іншої сторони або не визнавати їх; 4) право за взаємною згодою припинити спір (примиритися). Ці права, виходячи зі змісту диспози-тивності, одержали назву «диспозитивні права».

Диспозитивність в адміністративному судочинстві дещо обмежена і підконтрольна судові. Високий ступінь втручання суду обумовлений публічним характером спорів, підсудних адміністративним судам, який полягає зокрема у тому, що результати їхнього вирішення можуть мати значення не лише для сторін, а для широкого кола осіб. Крім того, однією зі сторін в адміністративному процесі зазвичай виступає людина, не обізнана у тонкощах юриспруденції. Вона не завжди може розуміти правове значення своїх дій та наскільки вони відповідають її інтересам, тому реалізація диспозитивних прав в адміністративному судочинстві перебуває під контролем суду. Метою такого контролю є захист прав, свобод, інтересів сторін та будь-яких інших осіб при розпорядженні сторонами своїми правами щодо заявлених вимог. Контрольну функцію суд здійснює через: 1) процедури прийняття судом відмови позивача від адміністративного позову чи визнання відповідачем адміністративного позову; 2) прийняття судом відмови стягувача від примусового ви­конання; 3) визнання судом умов примирення сторін або мирової угоди, укладеної в процесі виконання (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., ІНишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 222).

Суд не може прийняти відмову позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем, відмову стягувача від примусового виконання, а також визнати умови прими рення сторін чи мирової угоди між учасниками виконавчого провад­ження в адміністративній справі, якщо внаслідок цього будуть порушені норми права або чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Інакше кажучи, відповідальність за правомірність цих дій в адміністративному судочинстві покладена на суд, а не на сторони, як це прийнято у цивільному судочинстві (ч. 4 ст. 51 та ч. 4 ст. 112 Кодексу адміністра тивного судочинства України).

Принцип диспозитивності характеризується такими положеннями:

1) хто хоче здійснити своє право, повинен про це сам потурбуватися;

2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись; 3) нікого не можна примушувати пред'явити заяву проти своєї волі; 4) адміністративний суд не повинен виходити за межі вимог сторін, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу. Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь в адміністративній справі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами заявника (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О.,ШишкінаВ. І. -К.: Старий світ, 2006. -С. 225).

Офіційне з'ясування всіх обставин у справі. Особливим принципом в адміністративному судочинстві є принцип офіційності, який обумов лює основні відмінності адміністративного судочинства від цивільного. Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і диспозитивності (див.: Основи адміністра тивного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбі ди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 224). Наявність принципу офіційності обумовлена специфікою лублічно-правових відносин, яка полягає у тому, що в учасників таких правовідносин, як правило, нерівні можливості. Особливістю адміністративного судо чинства вважається те, що у судовому процесі особі протистоїть потужний адміністративний апарат (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 224-225). У зв'язку з цим у сторін заздалегідь складаються нерівні вихідні можливості (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 224-225). Щоб збалансувати їх, адміністративний суд повинен відігравати активну роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 226).

У сфері дії принципу офіційності суд повинен дослідити за власною ініціативою важливі для прийняття рішення з правового спору фактичні обставини, залучити їх до провадження та встановити їх правдивість. Таким чином суд, поряд з активністю сторін в доведенні їх тверджень, бере на себе ініціативу під час розгляду справи. Треба звернути увагу на те, що протилежністю принципу офіційності є принцип змагальності. Принцип офіційності застосовується майже у кожному судовому адміністративному процесі. Тільки в цивільному процесі, де панує принцип змагальності, принцип офіційності діє як виняток і в дуже Обмеженому вигляді по певних категоріях справ (сімейні справи тощо). У судовому адміністративному процесі закріплення принципу офіцій ності є важливим і необхідним, він визначає основні риси та обсяг дій адміністративного суду за його власною ініціативою. Суд повинен досліджувати зміст справи за власною ініціативою; до цього повинні Вилучатися учасники по справі. Він не зв'язаний тільки документами та заявами про докази, які внесені сторонами у справі. Отже, внесена під час усного провадження заява про докази може бути відхилена тільки на підставі ухвали адміністративного суду, яка повинна бути обґрунто ваною. Головуючий повинен сприяти усуненню помилок стосовно форми, проясненню неясно викладених заяв, внесенню сприяючих справі заяв, доповненню недостатніх фактичних відомостей, внесенню всіх важливих для встановлення та оцінки фактичного стану справи пояснень.

Учасники провадження для підготовки усного провадження повинні подавати заяви в письмовому вигляді. З цією метою головуючий може їх вимагати з встановленням відповідного строку. Письмові заяви одних учасників надсилаються іншим за власною ініціативою адміністра тивного суду. До письмових заяв додаються документи, на які робиться посилання, в оригіналі або копії, в повному обсязі або витяги. Якщо документи вже відомі протилежній стороні або вони є дуже змістовними за обсягом, то достатнім є точне позначення з пропозицією про забезпечення ознайомлення з ними в приміщенні адміністративного суду.

Таким чином, цей принцип чітко ілюструє теоретичні та практичні аспекти провадження у справі. Він звужує не тільки змагальність сторін, а й інший принцип цивільного процесу - принцип виключно самостій ного (за власною ініціативою) внесення сторонами доказів, документів, звернення з заявами, клопотаннями тощо.

Принцип офіційності, як обмеження змагальності, характеризується тим, що: 1) суд визначає обставини, які необхідно встановити для ви рішення спору, а також з'ясовує, якими доказами сторони можуть об ґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин (п.п. З, 4 ч. 4 ст. 111 Кодексу адміністративного судочинства України); 2) у разі потреби суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у конкретній справі, доповнити чи пояснити певні обставини справи, а також надати суду додаткові докази, означивши їх (ч. 5 ст. 11, ч. 1ст. 114 Кодексу адміністративного судочинства України); 3) у разі необхідності суд з власної ініціативи повинен виявити і витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (ч.ч. 4, 5 ст. 11, ч. 4 ст. 65, ч. 5 ст. 71, п.п. 1, Зч. 2 ст. 110КодексуадміністративногосудочинстваУкраїни);4)судтакож може визнати обов'язковим з'явлення сторони (чи сторін) або третьої особи, якщо виникне необхідність заслухати її особисто (п. 2 ч. 2 ст. 110, ст. 120 Кодексу адміністративного судочинства України); 5) суд може визнати за необхідне дослідити докази щодо обставин, які визнаються сторонами, якщо у нього може виникнути сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (ч. З ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України); 6) під час допиту свідка в суді суддя (судді) може задавати йому питання в будь-який час, а не лише після закінчення допиту його особами, які беруть участь у справі, як це прийнято у цивільному судочинстві (ч. 8 ст. 141 Кодексу адміністративного судочинства України) (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. -С. 235).

Слід зазначити, що принцип офіційності стосується не лише з'ясування обставин у справі, а й сфери диспозитивності сторін. Це може проявлятися в тому, що суд: 1) у разі відмови позивача від заявленого ним адміністративного позову, визнання відповідачем адміністративного позову або досягнення сторонами примирення повинен перевірити, чи не суперечить це закону або чи не порушує це будь-чиї права, свободи чи інтереси (ч. 4 ст. 51, ч. 4 ст. 112, ч. З ст. 113 Кодексу адміністративного судочинства України); 2) має з власної ініціативи вжити всіх заходів щодо забезпечення адміністративного позову, якщо існує дійсно очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в конкретній адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх поновлення необхідно буде докласти дуже значних зусиль та витрат, або якщо при цьому проявляються очевидні, як для суду, так і сторонніх осіб, ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень (ч. 1 ст. 117 Кодексу адміністративного судочинства України); 3) може вийти за межі позовних вимог, якщо в цьому проявляється необхідність для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони заявляють (ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України); 4) у разі укладення мирової угоди або відмови позивача від примусового виконання на стадії виконання судового рішення, суд повинен перевірити, чи не суперечить це закону та чи не порушує будь-чиї права, свободи чи інтереси (ч. 4 ст. 258 Кодексу адміністративного судочинства України) (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. -К.: Старий світ, 2006. - С. 235).

5) Гласність і відкритість адміністративного процесу. Принципи гласності і відкритості в адміністративному судочинстві гарантують прозорість діяльності судової влади як для учасників судового процесу, так і для громадськості (див.: Основи адміністра тивного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 227). Цей принцип закріплений ст. 129 Конституції України і характеризує демократизм судочинства та сприяє здійсненню ним попереджувальної та виховної функцій. Зміст гласності адміністративного судочинства полягає у тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, окрім випадків, коли це суперечить вимогам охорони державної таємниці та запобігання нерозголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі (за мотивованою ухвалою суду). Законом охороняється також таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень (ст. З Конституції України). Особисте листування та особисті телефонні повідомлення громадян можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб-кореспондентів. За відсутності такої згоди ця інформація розглядається у закритому судовому засіданні. В такому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, представ ники громад, організацій і трудових колективів, котрі доводять до відома СУДУ Думку організації чи трудового колективу стосовно розглядуваної справи, а в необхідних випадках - свідки, експерти, перекладачі. Гласність судового розгляду означає відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть у ній участь, обов'язкове їх інформування про час і місце судового засідання і виконання окремих процесуальних дій. Гласність у судочинстві - це і право вміщувати звіти та повідомлення про судові процеси у ЗМІ, обговорювати матеріали справи у трудовому колективі для з'ясування громадської думки, яка доводиться до відома суду.

Поряд із правом громадян на одержання інформації про діяльність державних органів, закріпленим у ст. 43 Закону України «Про інформацію», законодавець встановлює обов'язок відповідних органів повідомляти громадян про ухвалені рішення. Так, частина сьома ст. 14 Закону України «Про об'єднання громадян» вказує на необхідність легалізуючого органу оприлюднити в засобах масової інформації офіційне визнання об'єднання громадян.

Особи, які беруть участь у справі, можуть вимагати в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної адміністра тивної справи (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. -К.: Старий світ, 2006. - С. 228). Таким правом наділені також особи, які не брали участі у справі, якщо вони вважають, що суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки (див.: Основи адміністра тивного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. -С. 228). Однак такі особи повинні довести наявність обґрунтованого інтересу до результатів розгляду конкретної адміністративної справи (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. -К.: Старий світ, 2006. -С. 228). Під результатами розгляду розуміються кінцеві судові рішення у справі. Якщо ці особи мають намір оскаржити такі рішення, їм повинна бути забезпечена можливість ознайомитися з матеріалами справи (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. -С. 229).

Наближеним до принципу гласності, але не тотожним за змістом є принцип відкритості. Відкритий розгляд адміністративних справ дає можливість громадянам безпосередньо знайомитися з роботою адміні стративного суду, що в свою чергу підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення адміністративних справ. Відкритим може бути лише усний судовий розгляд адміністративної справи. Відкритим має бути також доступ до судової статистики і судових рішень як одна з найефективніших форм контролю громадськості за діяльністю судової влади. Право на доступ до судових рішень не зводиться лише до їх публічного проголошення, а й означає можливість кожного ознайоми тися з текстами судових рішень.

Гласність судового адміністративного процесу забезпечує правову пропаганду чинних законів, контроль населення за діяльністю адміністративного суду і тим самим сприяє зміцненню його авторитету. Присутні в залі переконуються в гуманності та справедливості законів. Гласність судового адміністративного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть участь в адміністративній справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян, які присутні в залі судового засідання. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення у залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу адміністра тивного суду. Конституція України вперше визначила основною засадою оудочинства у взаємозв'язку гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.

6) Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду. Надання заінтересованим особам права на Оскарження є однією з гарантій ухвалення правосудного судового рішення у справі. В Україні відповідно до статті 129 Конституції впроваджене апеляційне та касаційне оскарження судових рішень. На розвиток цих положень таприписівч. 1ст. 55 Конституції України уст. 12 Закону України «Про судоустрій України» закріплено, що учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Такі ж положення передбачені ст. 13 Кодексу адміністра тивного судочинства України. Слід зазначити, що тут йдеться про осіб, яким надано право апеляційного та касаційного оскарження. Серед них слід виділити такі групи: 1) особи, які беруть участь у справі та були присутніми при розгляді справи у суді першої чи апеляційної інстанції; 2) особи, які беруть участь у справі, але вони були відсутніми при розг ляді справи судом першої чи апеляційної інстанцій, а суд вирішив питан ня про їх права та обов'язки; 3) особи, які потенційно повинні бути особами, які беруть участь у справі (бути стороною-співпозивачем, співвідповідачем, третьою особою), але вони не були заявлені стороною або іншою особою, яка бере участь у справі, чи не залучені судом до участі у справі, а суд вирішив питання про їх права та обов'язки, тобто без залучення їх до участі у процесі як осіб, які беруть участь у справі.

Отже, об'єктивність вирішення справи забезпечує передбачена система судових інстанцій. За перегляд судових рішень в адміністра тивних справах у разі їх оскарження відповідають суди апеляційної інстанції (апеляційні адміністративні суди), суд касаційної інстанції (Ви щий адміністративний суд), а також Верховний Суд України при здійсненні провадження за винятковими обставинами. Так, апеляційне оскарження починається з подання скарги до суду апеляційної інстанції на судове рішення суду першої інстанції з мотивів неправильного встановлення обставин у справі (питання факту) або неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права (питання права) і вирішується цією інстанцією. Таким чином, апеляційне оскарження може стосуватися як питань факту, так і питань права.

Розгляд адміністративних справ у апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійсню ватиметься адміністративним судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Справи у порядку повторної касації розглядатимуться складом суддів відповідної судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України згідно з вимогами Кодексу адміністративного судочинства України.

До суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені б апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали у випадках, визначених Кодексом адміністративного судочинства України. Це насамперед ті ухвали, що перешкоджають провадженню у справі.

Касаційне оскарження починається з подання скарги до суду касаційної інстанції на судові рішення суду апеляційної інстанції, а при потребі - і суду першої інстанції з мотивів неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права (питання права) і вирішується цією інстанцією. Тобто касаційне оскарження може стосуватися лише питань права. Також касаційним оскарженням є подання скарги до Верховного Суду України за винятковими обстави нами, однак таке касаційне оскарження обмежене двома винятковими, найбільш принциповими для національної судової системи, підставами і здійснюється після «звичайного» касаційного провадження.

Право на оскарження судових рішень мають особи, які беруть участь у справі. Існують випадки, коли суд внаслідок судової помилки або відсутності у нього відповідних відомостей ухвалив судове рішення, яким прямо зачіпаються права, свободи, інтереси чи обов'язки осіб, які не брали участі у справі, то таким особам надано право на оскарження зазначених судових рішень.

7) Обов'язковість судових рішень. Відповідно до ч. 5 ст. 124 і ч. З ст. 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до ви­конання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнано однією з основних засад судочинства. Судові рішення, що набрали законної сили, а також ті, що підлягають негайному виконанню, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.

Судові рішення набирають законної сили за правилами статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України. У випадках, визначе них статтею 252 Кодексу адміністративного судочинства України постанови суду належить виконувати негайно, не чекаючи набрання ними законної сили. Під законною силою судового рішення слід розуміти набуття ним властивостей акта правосуддя, який викликає певні правові наслідки, стає ефективним, тобто викликає певні результати, які у свою чергу ґрунтуються на авторитеті суду як органу державної влади та обов'язковості, остання ж виявляється у стабільності і реалізованості. Цей принцип забезпечує впровадження в життя судового рішення та його положень шляхом добровільності чи примусового виконання залежно від виду рішення. Судові рішення є обов'язковими не тільки для осіб, щодо яких вони постановлені, але й для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових, службових осіб і громадян. У цій нормі законодавцем робиться акцент не тільки на суб'єктивному складі осіб, на яких поширюється законна сила судового рішення, тобто рішення стає обов'язковим, а також йдеться про те, що такі рішення підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Таким чином, законо давець окреслює межі обов'язковості судових рішень, а саме: 1) не всій території України; 2) поза її межами.

Невиконання судового рішення є підставою для адміністративної, кримінальної, цивільної та дисциплінарної відповідальності.

Принцип обов'язковості судових рішень також стосується судів. Судове рішення суду вищої інстанції в одній і тій самій справі є обов'язковим для суду нижчої інстанції у разі направлення справи на новий розгляд. У частині встановлення обставин обов'язковими для судів є преюдиційні рішення (ч. ч. 1, 4 ст. 72 Кодексу адміністра тивного судочинства України): 1) судове рішення в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, - є обов'язковим для адміністративного суду при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті ж самі особи або особа, щодо якої встановлено обставини; 2) вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду при розгляді справи про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок чи постанова суду, в питаннях чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

 

Стаття 8. Верховенство права

1. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

2. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

3. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

4. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

1. У відповідності з ч. 1 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. За змістом це один із найбагатогранніших правових принципів. Конституція України не дає його визначення, в ній лише зазначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України). Отже, зазначена стаття присвячена одному з найголовніших принципів, що є визначальним для всієї системи права взагалі - принципу верховенства права. Нова Конституція України закріпила нові демократичні принципи та цінності, які запроваджуються у практику національної правотворчості та правозастосування. Питання запровадження принципів правової держави в адміністративне судочинство взагалі і принципу верховенства, зокрема, є тим більш актуальним тому, що сучасна адміністративна наука поповнюється новими принципами, невідомими їй до сьогодні. В зв'язку з цим слід акцентувати увагу на тому, що принцип верховенства права означає, що свобода громадян має забезпечуватись таким правовим порядком, коли ніхто не змушує робити чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи визнаються найвищою цінністю. Принцип верховенства права означає також, що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності та існування держави в особі її органів, посадових осіб та інших організацій. Саме тому відповідно до ч. 1 ст. 8 цього Кодексу суд при вирішенні конкретної адміністративної справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

В Україні відсутня усталена судова практика правового застосуван ня принципу верховенства права. Отже, виходячи з положень ч. 1 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, які дають лише найзагальніші орієнтири спрямованості адміністративного судочинства та критерії для судового контролю за діяльністю публічної адміністрації і не можуть з практичної точки зору розкрити практику судів в керуванні цим принципом при вирішенні конкретних справ, тому необхідно ітернутися для з'ясування цих положень до рішень Конституційного Суду та міжнародно-правових актів. Так, відповідно до розуміння Конституційного Суду України «верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології спра ведливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з осно вних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора сус пільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення» (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 року II Офіційний вісник України. - 2004. № 45. - Ст. 2975).

Отже, виходячи з Рішення Конституційного Суду України, положен ня ч. 1 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України слід розуміти так, що суд, керуючись зазначеним принципом, має розглядати право не як закон чи систему нормативних актів, а як втілення справедливості. Суд має діяти не свавільно, а бути обмежений правом, тобто не лише законодавством, але й правом, яке існує, тобто природним правом кожної людини. Це означає, що суд має спрямовувати своє провадження на досягнення справедливості, що і є правосуддям.

Найбільш повне тлумачення принципу верховенства права дають рішення Європейського суду з прав людини, який діє на основі Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таким тлумаченням має користуватися суд застосовуючи положення ч. 1 ст. 8 цього Кодексу, а саме, через формалізацію вимог, які Європейський суд виводить з цього принципу. Вони є наступними:

1) якість закону. Під законом тут мається на увазі правова норма, а точніше положення нормативного акта. Це означає, що: а) закон повинен бути доступним особі, тобто містити зрозумілі й чіткі формулювання, які б давали можливість особі самостійно або з відповідною консуль тацією регулювати свою поведінку; б) він має бути передбачуваним, тобто таким, щоб особа могла передбачити наслідки його застосування; в) закон повинен відповідати всім іншим вимогам верховенства права, зокрема він з достатньою чіткістю має встановлювати межі дискреційних повноважень, наданих органам влади, та спосіб їх здійснення. Це необхідно, щоб особа була захищеною від свавілля публічної адміні страції; 2) захист від свавілля. Це означає, що втручання публічної адміністрації у права людини повинно підлягати ефективному контролю. Основну роль в цьому питанні відводять судовому контролю, який най краще забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури; 3) доступ до суду. Це означає, що з юрисдикції су дів не можна вилучати будь-які позови, так само не можна надавати імунітети певним категоріям осіб від судових позовів. З вимогою про доступ до суду несумісними є надмірні затримки зі здійсненням правосуддя та виконанням судових рішень; 4) юридична визначеність. Це означає, що остаточне рішення суду у вирішеній ним справі не може піддаватися сумніву навіть у разі зміни законодавства. Повинні бути виключені будь-які спроби з боку несудових органів влади піддавати сум ніву судове рішення, перешкоджати його виконанню, позбавляти його юридичної сили або безпідставно затримувати його виконання. Ця вимога зобов'язує державу та будь-який орган виконувати судові розпорядження чи рішення, у тому числі й ухвалені проти держави чи органу. Отже, вимога про юридичну визначеність одночасно включає й вимогу про обов'язковість судових рішень; 5) невтручання законодавчої влади у здійснення правосуддя. Втручання з боку законодавчого органу в процес здійснення правосуддя з метою вплинути на вирішення судом спору є недопустимим, окрім випадків, коли для цього існують неспростовні підстави, що випливають із загального інтересу.

Отже, суд, дри вирішенні справи, на підставі ч. 1 ст. 8 цього Кодексу має керуватися вимогами: 1)про якість закону; 2) захистом від свавілля; й) про доступ до суду; 4) про юридичну визначеність; 5) про невтручання (інконодавчої і виконавчої влади в здійснення правосуддя, тобто її рииципом верховенства права.

2. У відповідності з ч. 2 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням чудової практики Європейського Суду з прав людини. Це положення закону означає, що принцип верховенства права (гиіе о£ 1аі¥) в здійсненні обумовлений не тільки практикою правосуддя в Україні в зазначеній сфері, але й судовою практикою Європейського суду з прав людини та іншими міжнародно-правовими актами, якими керується Європейський суд. Найбільш різнобічне тлумачення принципу верховенства права дають рішення Європейського суду з прав людини, який діє на основі Європейської Конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод. У преамбулі цієї Конвенції верховенство права визнано як принцип, що об'єднує країни-учасниці ради Європи. Ця Конвенція є частиною законодавства України. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7, 11 до Конвенції» (див.: Відомості Верховної Ради України - 1997. - № 40. - Ст. 263) України визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосовування Конвенції.

Європейський суд з прав людини розкриває, на наш погляд, достатньо повно зміст принципу верховенства права через формулювання вимог, які він окреслює з цього принципу. Такими вимогами є: 1) про якість закону; 2) захист від свавілля; 3) про доступ до суду; 4) юридична визначеність; 5) обов'язковість судових рішень; 6) невтручання законодавчої влади в здійснення правосуддя. Прокоментуємо кожну із означених вимог.

Про якість закону. Під законом тут необхідно розуміти правову норму (положення нормативного акта). Цей закон (нормативний акт) повинен бути: 1) доступним особі (містити зрозумілі й чіткі формулювання), щоб вона самостійно або з відповідною консультацією могла регулювати свою поведінку; 2) передбачуваним, тобто таким, щоб особа могла передбачити наслідки його застосування; 3) таким, що відповідає всім іншим вимогам верховенства права, зокрема, він з достатньою чіткістю має встанов лювати межі дискреційних повноважень, наданих органам влади, та спосіб їх здійснення (це необхідно, щоб будь-яка особа була захищеною від свавілля публічної адміністрації).

Захист від свавілля. Ця вимога означає, що втручання публічної адміністрації в права людини повинно підлягати ефективному контролю (зокрема, це має бути судовий контроль, який найкраще забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури). В контексті зазначеної вимоги держава повинна забезпечувати наявність достатніх та ефективних гарантій проти зловживань.

Доступ до суду. Ця вимога викликана судовим контролем. Вона означає, що з юрисдикції судів не можна вилучати будь-які позови, або надавати імунітети певним категоріям осіб від судових позовів (не повинні бути затримки зі здійснення правосуддя і виконанням судових рішень). Кодекс адміністративного судочинства України забороняє відмову в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (ч. 4 ст. 8 цього Кодексу). Таке положення гарантує право доступу до суду навіть у разі відсутності підстав (нормативних) для захисту порушених права, свободи чи інтересу. Отже, суд зобов'язаний долати прогалину, застосовуючи аналогію закону чи права або усунути неясність чи колізію, витлумачивши положення закону в такий спосіб, щоб це забезпечувало права особи.

Юридична визначеність. Ця вимога означає, що остаточне рішення суду у вирішеній ним справі: 1) не може піддаватися сумніву навіть у разі зміни законодавства; 2) повинні бути виключені будь-які спроби з боку несудових органів влади піддавати сумніву судове рішення, перешкоджати його виконанню, позбавляти його юридичної сили, безпідставно затримувати його виконання. Тут проявляється така вимога як обов'язковість судового рішення.

Невтручання законодавчої влади в здійснення правосуддя. Ця вимога означає, що втручання з боку законодавчого органу в процес здійснення правосуддя з метою вплинути на вирішення судом спору є недопустимим, окрім випадків, коли для цього існують неспростовні підстави, що випливають із загального інтересу.

Необхідно зазначити, що Хартією основоположних прав Євро пейського Союзу 2000 року передбачено права громадян та правосуддя. В ній зазначається, що її належить тлумачити таким чином, щоб це відповідало Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, водночас допускаючи можливість захисту вищого рівня. Тобто, Хартія не має на меті обмежити будь-які права і свободи, визнані Європейським Союзом іншим чином. Ці та інші міжнародні акти віграли важливу роль у правовому регулюванні прав людини, закріпленні пріоритету прав громадянина перед державою. У них одержали правове закріплення найважливіші принципи правосуддя, що відносяться до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, тобто верховенства права.

3. У відповідності з ч. З ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України виріштується.

Це означає, що правосуддя в адміністративних справах в Україні здійснюється виключно судами в межах їх юрисдикції в нашій державі (ст. 124 Конституції). При цьому судовий захист можливий не лише стосовно тих прав, що прямо зазначені в законодавстві, але й відносно тих, що містяться в нормах Конституції України (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосуван ня Конституції України при здійсненні правосуддя»). Згідно з цим положенням, що стосується верховенства права, судам підвідомчі усі спори про захист прав і свобод фізичних осіб, у тому числі в адміні стративних відносинах. Суд не має права відмовити громадянину в прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад, на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті і задоволені (або відхилені) в іншому (адміністративному) порядку.

Отже, Кодекс адміністративного судочинства України забороняє відмову в розгляді й вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства. Він має застосувати аналогію закону або аналогію права, або усунути неясність чи колізію, витлумачивши положення закону в такий спосіб, щоб це забезпечило права особи. Це є гарантією доступу до судочинства будь-якої особи.

Отже, виходячи з ч. З ст. 8 коментованого Кодексу особа може звернутися до адміністративного суду для захисту її прав і свобод, безпосередньо посилаючись прямо на норми Конституції України. Це положення де в чому збігається з поясненнями ч. 4 ст. 8 цього Кодексу.

4. У відповідності з ч. 4 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміні­стративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Таке положення гарантує право доступу до суду навіть у разі відсутності нормативних підстав для захисту порушених права, свободи чи інтересу. Отож суд повинен усунути прогалину, застосувавши аналогію закону чи права, або ліквідувати неясність чи колізію, витлумачивши положення закону у такий спосіб, щоб це забезпечувало права особи. Прикладом застосування принципу верховенства права у цьому аспекті є Рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року про визнання дій Центральної виборчої комісії по встановленню резуль татів повторного голосування з виборів Президента України та складанню протоколу про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 року неправомірними. Цим рішенням Верховний Суд скасував результати повторного голосування з виборів Президента, встановлені Центральною виборчою комісією, хоча закон про вибори Президента України передбачав можливість ви знання недійсним голосування лише на виборчій дільниці. Водночас Верховний Суд поновив права суб'єктів виборчого процесу через проведення повторного голосування, хоч закон про вибори прямо не встановлював такий спосіб захисту виборчих прав. Або ще один приклад, який відображає зазначене положення, зокрема Консти туційний Суд України у п.п. 2,3 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 р. зазначив, що відмова суду в прийнятті позовної заяви, оформленої у відповідності з чинним законодавством, є порушенням права на судовий захист, яке, відповідно до Конституції України, не може бути обмежене.

 

Стаття 9. Законність

1. Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені онституцією та законами України.

2. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, в також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

5. У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, Вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

6. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

7. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

1. У відповідності з ч. 4 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Ці нормативні положення свідчать про те, що даний принцип виражений у тому, що адміністративний процес є діяльністю суто юридичною, яка здійснюється тільки на основі юридичних норм. Державні органи повинні діяти в адміністративному процесі в межах закріпленої за ними компетенції, тобто в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Положення, що стосується законності, випливає з принципу верховенства права і як загальна засада судочинства покладає на суд обов'язок розглядати і вирішувати судові справи на підставі вимог закону з урахуванням його цілей та у встановленому ним порядку.

Отже, зазначені вище судження та коментарі дають нам підставу стверджувати, що положення ч. 1 ст. 9 цього Кодексу відповідає приписам ч. 2 ст. 19 Конституції України, де зазначається, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України.

Як принцип діяльності органів судової влади принцип законності реалізується у різних формах його прояву і має такі структурні частини: 1) наявність установлених конституцією і законами правових основ діяльності органів судової влади, порядку їх організації, компетенції, правового статусу суддів; 2) організаційно-правовий механізм, що забезпечує суворе і неухильне виконання чинного законодавства органами судової влади. Впровадженню принципу законності служить процесуальна процедура розгляду судових справ зазначеної категорії, касаційний і апеляційний порядок перевірки законності й обґрунтованості прийнятих судових рішень; 3) здійснення органами судової влади: а) правосуддя; б) судового контролю за законністю актів органів законодавчої, виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, підприємств, установ і організацій та їх посадових осіб; в) судового конституційного контролю.

Законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність адміністративного суду була підпорядкована закону, але й дії усіх суб'єктів адміністративних процесуальних правовідносин, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших принципів судового адміністративного процесу, які характеризують адміністра тивне судочинство. Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності. Принцип законності визначається, по-перше, тим, що адміністративний суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріаль ного права до конкретних правовідносин; по-друге, здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність адміністративного суду повинна бути підпорядкована чинному судовому адміністративному процесу і здійснюватися у низначеному ним порядку. Прийняте адміністративним судом рішення по адміністративній справі має бути законним і обґрунтованим. Гарантіями принципу законності є перегляд вищестоящим адміністра тивним судом рішень і ухвал, право їх оскарження, дія санкцій захисту і відповідальності.

2. У відповідності зч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Це означає, що Конституція України має найвищу юридичну силу (ч. З ст. 8 Конституції України), тобто її норми мають пріоритет над законами та міжнародними договорами. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Иорховною Радою України, мають перевагу над законами України (ч. Й ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України). У разі встановлення невідповідності положень цих актів Конституції України, суд застосовує її положення як норми прямої дії. При цьому (іуд, який застосував Конституцію як акт прямої дії, не може визнати неконституційними закон чи міжнародний договір, згоду на обов'язко вість якого надала Верховна Рада України, оскільки це віднесено до Виключної компетенції Конституційного Суду України (див. п. З Цоотанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя* від 1 листопада 1996року). Суд лише може не застосувати закон чи міжнародний договір, який не відповідає Конституції України, навівши відповідне об ґрунтування в мотивувальній частині судового рішення.

У разі виникнення в суду під час розгляду адміністративної справи сумніву щодо відповідності закону Конституції України, він повинен звернутися до Верховного Суду України з пропозицією щодо вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи міжнародного договору (ч. 5 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України). Це правило стосується також дій суду у разі сумніву у конституційності підзакон-них актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Коментована частина статті наголошує на тому, що адміністра тивний суд також вирішує справи на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У відповідності до Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» визначає, що міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є національним законодавством. В тому випадку, коли норми чинного Кодексу суперечать ратифікованому міжнародному договорові, то застосовуються при вирішенні справи норми міжнародного права. В тому ж випадку, коли норми міжнародного права суперечать Консти туції, то застосовуються при вирішенні справи норми Конституції України.

3. У відповідності з ч. З ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім Конституції та чинного законодавства, міжнародних договорів України, суд застосовує також інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. При застосуванні норм права суд виходить з того, що вони прийняті на підставі та у межах повноважень відповідними органами. Підзаконні акти, застосовувані судом, не можуть суперечити Конституції України та чинному законодавству.

При застосуванні інших нормативно-правових актів суд повинен перевірити, чи прийняті вони відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції, закону, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Тобто при застосуванні правових актів суд повинен враховувати їхнє місце у ієрархії національного законодавства - юридичну силу.

Роз'яснення Пленуму Вищого адміністративного суду також мають бути врахованими адміністративними судами при здійсненні судо чинства. Роз'яснення Пленуму Вищого адміністративного суду можуть надаватися не тільки щодо застосування адміністративними судами матеріального законодавства при вирішенні справ адміністративної юрисдикції, а й з питань процесуального права, удосконалення судової діяльності адміністративних судів тощо. При невідповідності роз'яснень законодавства Вищого адміністративного суду роз'яснен ням Пленуму Верховного Суду України, адміністративні суди використовують постанови Пленуму Верховного Суду України, який може визнати не чинними постанови Пленуму Вищого адміністра тивного суду (п. 6 ст. 55 Закону України «Про судоустрій України»).

3. У відповідності з ч. 4 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України в разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язко вість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. В аспекті коментування цієї частини статті необхідно зазначити, що Конституція України має найвищу юридичну силу (ч. З ст. 8 Конститу ції України). Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Це свідчить про те, що її норми мають пріоритет над законами та міжнародними договорами. У разі встановлення невідповідності цих актів Конституції України суд застосовує її положення як норми прямої дії. При цьому суд, який застосував норми Конституції як акт прямої дії, не може визнавати неконституційними закон чи міжнародний договір, згоду на обов'язковість якого дала Верховна Рада України, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України (див.: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» // Бюлетень Міністерства Юстиції України. - 2000. -№ 4). Суд лише може не застосовувати закон чи міжнародний договір, який не відповідає Конституції України, навівши відповідне обґрунту вання в мотивувальній частині судового рішення

У разі виникнення в суду під час розгляду конкретної адміністра тивної справи сумніву щодо відповідності закону Конституції України, він повинен звернутися до Верховного Суду України з пропозицією щодо вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи договору.

При застосуванні інших нормативних актів суд повинен перевірити, чи прийняті вони відповідним органом на підставі й у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. В разі невідповідності всіх перерахованих нормативних актів Конституції суд повинен застосувати правовий акт, що має вищу юридичну силу.

Отже, положенням ч. 4 коментованої статті відтворюється прин цип ієрархічності нормативно-правових актів, відповідно до якого вищою юридичною силою наділена Конституція України, якій мають відповідати всі інші нормативно-правові акти, прийняті у державі. Після Конституції в залежності від юридичної сили йдуть конститу ційні закони, чинне законодавство, підзаконні нормативні акти. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і мають пріоритет перед іншими нормативними актами.

5. У відповідності з ч. 5 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України в разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдик ції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Консти туційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта. Це випливає з Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», де зазначається, що суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативно-правового акта з позиції відповідності Конституції України і у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Проте, як ми вже зазначали раніше, що в разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдик ції Конституційного Суду України, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою припиняє провадження у справі і звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

6. У відповідності з ч, 6 ст. 9 цього Кодексу, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору. Ця частина статті
повністю відтворює положення ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України», відповідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. У відповідності з цим нормативним актом, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Крім того, необхідно звернути увагу на те, коли міжнародний договір не відповідає Конституції України повністю або в частині і ця невідповідність визнана Конституційним Судом України, то такий договір або його частина не підлягають застосуванню в Україні.

7. У відповідності з ч. 7 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України в разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із
конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Зазначене положення закону зобов'язує суд для усунення прогалин у правовому регулюванні відносин застосовувати інститут аналогії закону і права (ч. 7 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України). Так, у разі відсутності відповідного закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону). «Відсутність закону» означає як відсутність відповідного правового акта, так і його неповноту, тобто Відсутність у ньому положень, які б урегульовували спірні відносини. Необхідність розширеного тлумачення поняття «закон» тут обумовлена тим, що Кодекс адміністративного судочинства України встановлює можливість застосування не лише закону, а й інших правових

Якщо у такий спосіб не вдалося усунути прогалину - суд (ходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права) і виводить з них конкретне правило для вре гулювання спірних відносин.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії публічного права, тобто є адміністра тивними правовідносинами; 2) зазначені правовідносини не врегульо вані адміністративним законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом адміністративно-правові відносини.

На підставі вищезазначеного суд повинен усунути прогалину, застосувавши аналогію закону чи права або ліквідувати неясність чи колізію, витлумачивши положення закону у такий спосіб, щоб це забезпечувало права особи.

 

Стаття 10. Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом

1. Усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом.

2. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

1. У відповідності з ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судо чинства України всі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом. Це означає, що правосуддя неможливе без забезпечення учасникам адміністративного судочинства рівних можливостей щодо встановлення своїх інтересів. Отже, рівність учасників адміністративного процесу перед законом є нічим іншим, як наділення їх рівними правами і рівними обов'язками щодо участі в процесі та відстоюванні своєї позиції. Сутність цього положення полягає в тому, що Кодекс адміністративного судочинства України гарантує сторонам рівні процесуальні можливості (наділення сторін правами та покладення на них обов'язків) з метою захисту їх порушених прав, свобод та інтересів. Причому поняття «рівні права», «рівні обов'язки» не потрібно ототожнювати з такими поняттями як «однакові права», «однакові обов'язки». Права чи обов'язки можуть бути різними залежно від того, в якій ролі бере участь особа в адміністративному процесі. Отже, рівність учасників процесу перед законом означає те, що кожен із учасників цього процесу наділений правами і несе обов'язки, що рівноцінні його процесуальному становищу.

Отже, рівність прав означає їх взаємну відповідність, пропор ційність, тобто право позивача подати адміністративний позов - право відповідача заперечувати проти позову, право позивача відмовитися від адміністративного позову - право відповідача визнати позов тощо. Змагальні права в осіб, які беруть участь у справі, - однакові, що регламентовано ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства України. Цей принцип закріплений у Конституції України. Правове положення будь-якого учасника адміністративного процесу визна чається лише його процесуальним статусом (позивач, відповідач, третя особа, експерт та ін.) і ніяк не залежить від того, хто є учасником процесу - організація чи громадянин, а також від їх ознак. Особи, що займають однакове процесуальне становище, завжди наділяються однаковими правами. Це є свого роду акумуляція їх взаємної відповідності, пропорційності права позивача подати адміністративний позов (вимогу) - право відповідача заперечувати проти позову, право позивача відмовитися від своїх вимог - право відповідача визнати позов тощо. Іншими словами, змагальні права осіб, які беруть участь у справі, є однакові.

Так, згідно з ч.ч. З, 4 ст. 49 цього Кодексу особи, які беруть участь у справі, мають право: 1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; 2) знайомитися з матеріалами справи; 3) заявляти клопотання і відводи; 4) давати усні та письмові пояснення, доводи та ааперечення; 5) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; 6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; 7) подавати ивперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; Ь) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них; 9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень; 10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів; 11) користуватися іншими процесуальними правами, і наданими їм цим Кодексом; 12) можуть за власний рахунок додатково повити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них. Говорячи про запровадження принципу рівності учасників (МІністративного процесу перед законом і судом, слід зазначити активну роль суду у судовому розгляді, враховуючу певну нерівність позивача і відповідача у публічних матеріально-правових відносинах. В адміністративному судочинстві суддя не просто грає роль арбітра, але й має здійснити всі заходи щодо вирівнювання процесуальних позицій сторін з метою забезпечення їх реальної рівності перед законом і судом. При цьому функція доказування має бути покладена на відповідача, що означає звільнення позивача від доказування протиправності, незаконності акту, що оскаржується. Обов'язком позивача є доказування факту порушення його права або інтересу, настання реальної загрози для його права або інтересу, зазначення реальної або можливої шкоди.

Вважається, що засада рівності перед законом і судом не порушується при наданні учасникам адміністративного процесу ви­значених Кодексом адміністративного судочинства України пільг, які одночасно є гарантіями прав певних категорій осіб (малозабезпечених, немічних тощо). Ці пільги можуть бути встановлені законом (на приклад, звільнення окремих категорій фізичних осіб від сплати судового збору) або судом у випадках, визначених законом (відстрочен ня та розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати; допит немічного свідка судом у місці його перебування тощо). Надання таких гарантій слугує забезпеченню рівності в адміністративному процесі.

Крім того, щоб компенсувати нерівні можливості, що є у матеріаль них правовідносинах, та забезпечити сторонам рівні можливості в суді, на суб'єктів владних повноважень покладено деякі додаткові обов'язки (наприклад, обов'язок доводити правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних справах про протиправність цих рішень, дій чи бездіяльність; обов'язок подати суду всі наявні у суб'єкта владних повноважень документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі). Ці положення передбачені ч.ч. 2, 4 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України. Також виходячи з того, що є вина суб'єкта владних повноважень у тому, що він не зміг запобігти виникненню спору, передбачено, що суб'єкт владних повноважень не може претендувати на компенсацію внесених ним судових витрат (навіть якщо виграє справу). Виняток з цього положення становлять лише судові витрати на доказування (витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експерти;! тощо). Ці витрати суб'єкту владних повноважень компенсує сторона, яка «програла» справу (ч. 2 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України). В адміністративних справах, у яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, які поніс позивач, суд не стягує з відповідача за жодних умов (ч. 4 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України).

2. У відповідності з ч. 2 ст. 10 Кодексу адміністративного судо чинства України зазначається, що не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Це означає, що на суд покладено обов'язок не надавати будь-яких переваг, що не обумовлені законом, будь-якому з учасників адміністративного процесу. Отже, положення ч. 2 цієї статті формулює положення щодо рівності учасників адміністративного процесу перед судом. У відповідності з означеним, як ми вже зазначали, на суд покладається обов'язок не надавати будь-яких переваг, що не обумовлені законом, будь-якому з учасників адміністративного процесу. В цьому контексті слід зазначити, що недопустимою вважається будь-яка дискримінація, тобто незаконне позбавлення або обмеження судом прав учасників адміністративного процесу. Тому становище конкретного учасника адміністративного процесу не може бути покращено чи погіршено залежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Порушення судом цих вимог буде свідченням упередженості суду, а це є підставою для відводу судді.

Таким чином, цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у судовому адміністративному процесі, мати пдміністративно-процесуальний статус, визначений Кодексом адміністративного судочинства України, здійснювати закріплені процесуальним законом права та обов'язки. Адміністративний суд попов'язаний охороняти права учасників судового адміністративного Процесу, пояснювати сторонам та іншим суб'єктам їхні процесуальні Права та обов'язки, попереджати про наслідки їх неналежного Виконання чи зловживання цими правами. За обмеження у процесуальних правах в залежності від расової і національної ознак встановлена кримінальна відповідальність (ст. 161КК України). Крім того, порушення судом цих вимог є свідченням упередженості суду.

Щоб запобігти цьому та усунути таку ситуацію, Кодексом адміністративного судочинства України передбачено правила відводу судді.

Правове закріплення принципу рівності всіх перед законом і судом міститься в Законі України «Про судоустрій України», у ст. 7 цього закону наголошується, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

 

Последние комментарии

Опрос

Как долго вы судитесь?:
Смотрите скотч двухсторонний купить на сайте.

https://drevo-zhizni.info сайт школы рэйки и жизнь обучение.