Хранилище информации по судебной практике в области восстановления конституционных прав мам на социальную помощь при рождении ребенка и по уходу за ребенком до достижения ним 3-х лет.

Внимание!!! Для НОВИЧКОВ специальная тема на форуме

АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА

Страница для печатиПослать другу

До Донецького апеляційного адміністративного суду

83017, г. Донецьк, бул. Шевченко, 26

 

через Жовтневий районний суд

м. Маріуполя Донецької області

87500, м. Маріуполь, пр. Металургів, 31

 

Особа, що подає скаргу (Позивач):

Tonyka, 1982 р.н.

яка мешкає за адресою:

87525, Донецька обл., м. Маріуполь,

...,

тел. ...

 

Відповідач:  Управління праці та соціального захисту

населення Жовтневого району

Маріупольської міської ради

87500, м. Маріуполь, пр. Металургів, 35

8 (0629) 47-04-71

 

 

 

АПЕЛЯЦІЙНА  СКАРГА

 

на постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області

від 29.10.2009 р. по справі № 2-а-4413/09р.

 

Заява  про апеляційне  оскарження направлена до Донецького апеляційного адміністративного суду  через  Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області  06.11.2009 року.

 

 

29 жовтня 2009 р. Жовтневим районним судом м. Маріуполя Донецької області (суддя Помогайбо В. О.) було прийнято постанову по справі  № 2-а-4413/09р  за адміністративним позовом Tonyka (позивача) до Управління праці та соціального захисту населення Жовтневого району Маріупольської міської ради про визнання дій щодо призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відмови в перерахунку і виплаті в повному обсязі допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку неправомірними; стягнення недоплаченої суми допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку,

якою відмовлено у задоволенні позовних вимог. 

 

З даною постановою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 29.10.2009 р. по справі № 2-а-4413/09р  я не  згодна. Вважаю, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, у зв’язку з чим зазначена постанова прийнята всупереч вимогам чинного законодавства, не є законною та обґрунтованою, як цього вимагають норми ст.159 КАС України, та прийнята з порушенням матеріального та процесуального права на підставі неправильного та неповного дослідженням судом першої інстанції доказів і встановленням обставин у справі. Тому прошу Апеляційний Суд зазначену постанову скасувати та прийняти нове судове рішення по справі, яким повністю задовольнити позовні вимоги, з огляду на наступне:

 

І. Щодо визначення строку звернення до адміністративного суду

 

Визначаючи строк звернення до суду та застосувавши до мене наслідки пропуску строку, суд не вірно встановив обставини справи а також порушив норми процесуального права, а саме:

 

По-перше, суд не дослідив та помилково встановив момент, з якого між мною та Відповідачем  виник  спір, тобто саму суть позову:

 

У відповідності із Порядком призначення і виплати допомоги сім'ям з дітьми, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. №1751:

Про призначення державної допомоги сім'ям з дітьми чи про відмову в її призначенні із зазначенням причини відмови та порядку оскарження цього рішення орган, що призначає і виплачує зазначену допомогу, видає чи надсилає заявникові письмове повідомлення протягом п'яти днів після прийняття відповідного рішення.» (п. 43)

 

Але у порушення цього обов'язку, будь-яких повідомлень від Відповідача щодо порядку призначення, нарахування та виплати вказаного виду  допомоги, її загального та щомісячного розміру, мені не надходило.

Відповідно до п. 57 цього Порядку, у разі затвердження нового розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку розмір допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку перераховуються без звернення осіб, яким вони призначені, з місяця набрання чинності актом законодавства, що встановлює новий прожитковий мінімум.

Ані вказаним Порядком, ані Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми»  не встановлені кінцеві терміни звернення за виплатою допомоги особою, яка має право на отримання її у зв'язку з доглядом за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Не встановлені обмеження щодо звернення особи за виплатою передбаченого відповідним законодавством розміру допомоги.

 

У відповідності із Законом України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р. №393/96-Вр із змінами та доповненнями, у кожного громадянина України є можливість для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення; громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності із заявою щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів (ч.1 ст.1).

Кінцевого терміну звернення зазначеним Законом також не встановлено.

Отже, таким правом може скористатися особа у будь-який час.

 

Усе вищезазначене підтверджує, що моє право звернутися до УПСЗН за перерахунком та доплатою допомоги в повному обсязі не обмежено будь-якими строками. І відповідач це на судовому засіданні не спростовував, чим погодився с цим ствердженням, оскільки дійсно, немає жодного закону, який би встановлював такі строки.

 

Отже після отримання мною останньої виплати, на мою Заяву (від 20.11.2008р) з проханням про перерахунок та доплату допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років за період з 1 лютого 2006р. по 1 грудня 2008р,

22.12.2008 р  я отримала письмову відповідь від Управління праці та соціального захисту населення Жовтневого району Маріупольської міської ради про відмову у здійсненні перерахунку та в доплаті допомоги.

 

Згідно з положеннями Ст.19 Закону «Про звернення громадян»: «Органи державної влади і місцевого самоврядування, … їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; … невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; … вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, …; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; …».

 

Бездіяльність щодо реалізації мого права на перерахунок розміру державної допомоги є порушенням, в результаті недотримання державою в особі відповідача своїх позитивних обов'язків (це такий обов'язок, коли держава повинна діяти таким чином, щоб захистити соціальні права людини), що створило для мене ситуації непевності стосовно реалізації зазначеного права.

Тобто, сама суть позову  -  у відмові на моє звернення зробити перерахунок допомоги,  у бездіяльності Відповідача щодо реалізації моїх та моєї дитини прав гарантованих Конституцією та Законами України,  про що мною було неодноразово зазначено і в самому позові, і в усіх наданих пізніше матеріалах, приєднаних до справи, і в залі судового засідання.

 

Також, мною неодноразово було звернуто увагу, що згідно з положеннями п.1 Ст. 3 «Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року»: «В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага  приділяється  якнайкращому забезпеченню інтересів дитини

Згідно статті 5 Сімейного кодексу України держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується відповідно до статті  20  Сімейного кодексу України.

 

Але ж суд не звернув уваги на викладені мною доводи та дійсні обставини справи,

що призвело до того, що суд помилково та необґрунтовано прийняв неправдиві посилання Відповідача на пропущення строку звернення до адміністративного суду, який зовсім не був пропущеним.

Отже, обґрунтовуючи підставу для відмови у задоволенні мого позову тим, що «Позивачем пропущений річний строк звернення до суду, бо Позивачка про порушення свого права повинна була дізнатися при виплаті їй Відповідачем щомісячної допомоги», - суд не вірно  встановивяке саме право із порушених Відповідачем є предметом  позову.

Тобто, мій позов полягав  не  у  призначенні  (скасуванні рішення про призначення) спірної допомоги, а  у  відмові УПСЗН щодо реалізації мого права на здійснення перерахунку та доплати. Не погодившись із відмовою, намагаючись захистити своє право,  використавши право досудового урегулювання виниклого спору - виникло звернення до суду. А до того, як Відповідач відмовив мені у перерахунку та доплаті допомоги в повному обсязі, спору між мною та Відповідачем ще не існувало, він почався лише коли 22.12.2008 р. я отримала таке рішення.

 

Усе вищезазначене не було спростовано Відповідачем, а також не спростовано але ж і не прийнято до уваги судом.

 

 

По-друге, зазначаю, що суд не дослідив надані мною докази та порушив норми процесуального права:

 

Стосовно строків звернення до адміністративного суду, які були чітко обґрунтовані в самому позові,  04.09.09р мною до суду були надані:

Заява про долучення до матеріалів справи уточнень стосовно обчислення строку звернення до адміністративного суду;

та у зв’язку з тим, що у своїх запереченнях Відповідач заявив вимогу до Суду - винести рішення з урахуванням строків позовної давності, чим намагався ввести в оману Суд, показував свою необізнаність або ж зовсім не читав мій позов та інші матеріали моєї справи, -  було надане Клопотання про відмову у застосуванні приписів  ч.1 ст. 100 КАСУ щодо наслідків пропущення строку для звернення до адміністративного суду за адміністративним позовом.

 

Згідно зі Ст. 68 Конституції: «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей».

 

Як я вже зазначала вище:

Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство.

І навіть, якщо не брати до уваги той факт, що до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується відповідно до статті  20  Сімейного кодексу України,

хочу звернутися саме до норм КАСУ:

У ст. 23 ЗУ «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» встановлена можливість досудового порядку вирішення спору.

П.4 ст. 99 КАСУ визначено : якщо законом встановлена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.

 

Так, не погоджуючись у повному обсязі з даним рішенням Відповідача у його письмовій відповіді, яку я отримала 22.12.2008р, вважаючи таке рішення противоправним та таким, що порушує мої права, гарантовані Конституцією (з підстав, викладених у моєму адміністративному позові), керуючись положеннями ЗУ «Про звернення громадян» та згідно Ст.23 ЗУ «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», у порядку досудового врегулювання спору, мною була надіслана Скарга до Головного Управління праці та соціального захисту населення Донецької обласної державної адміністрації (про що були надані докази до суду) з вимогою про поновлення моїх конституційних прав, порушених Управлінням праці та соціального захисту населення Жовтневого району Маріупольської міської ради. Але з відповіддю Головного управління я також не згодна, оскільки його позиція щодо перерахунку та доплати мені недоотриманої допомоги по догляду за дитиною співпадає з позицією Відповідача, з чим я не згодна в повному обсязі з причин, які я змушена була викласти в адміністративному позові, звертаючись до суду за захистом моїх прав.

 

Таким чином, відповідно до вищезазначених законів,  мною була використана можливість досудового порядку вирішення спору:

Тобто,  згідно п.4 ст. 99 КАСУ, обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня отримання мною відповіді від Головного Управління праці та соціального захисту населення Донецької обласної державної адміністрації,

а саме з 3 лютого 2009 р.

 

Виходячи з наведених норм законодавства, мною було доведено суду, що навіть не зважаючи на те, що срок позовної давності дорівнює безстроковому строку,

обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня отримання мною відповіді від Головного Управління праці та соціального захисту населення Донецької обласної державної адміністрації, за результатами розгляду моєї скарги на дії Відповідача,   а саме з 3 лютого 2009 р.,  тому у суду не було ніяких підстав для застосування обмежувальних норм Кодексу адміністративного судочинства України, нехтуючи при цьому  п.4 ст. 99 КАСУ.

 

 

По-третє, окремо звертаю увагу Шановного Суду, що з тексту рішення можна чітко стверджувати, що всі ці докази, які є в матеріалах справи, зовсім не були вивчені судом та при прийнятті рішення не були ані спростовані, ані враховані, що є порушенням норм процесуального права. Більш того, замість аналізу дійсних моїх доводів, Суд застосовує наслідки пропущення Позивачем строку звернення до суду, керуючись неправдивими та відсутніми у справі доводами.

Суд зовсім не дав оцінки неправомірної бездіяльності Відповідача, не врахував усі обставини, що мають значення для прийняття рішення та не керувався законодавством, яке підлягало застосуванню в даному випадку, але натомість Суд фактично вказав у своєму рішенні, що мною було заявлено як причину пропущення строку звернення до суду – незнання законів, що не відповідає дійсності та фактичним обставинам справи.

 

Замість «юридичної необізнаності», як причини для поновлення строку звернення до суду, яку я в жодному разі ніде не зазначала, але яку буцімто суд не визнав поважною, мною були надані до суду   зовсім інші вищевикладені підстави,   якими я обґрунтовувала відмову у застосуванні приписів  ч.1 ст. 100 КАСУ щодо наслідків пропущення строку для звернення до адміністративного суду.

 

Те що суд при вирішенні справи керується неіснуючими та видуманими самім судом доказами, зовсім не підлягає аніякім нормам Законів України, Конституції та порушує гарантоване мені право на справедливе судочинство та належне здійснення правосуддя (Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а також

«право на ефективне поновлення  у  правах компетентними національними судами при порушенні основних прав, наданих мені Конституцією або законом» (Ст. 8  Загальної  декларації  прав  людини).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Щодо строків розгляду справи та порушення процесуальних норм.

 

Хочу звернути увагу Шановного суду на наступне:

08.09.09р. я дізналася, що Відповідачем вже подана Апеляційна скарга на рішення за моїм позовом, хоча ніякого Рішення суд ще не виносив (більш того, по справі не відбулося ще жодного слухання, як того вимагає порядок адміністративного судочинства України, та до сих пір не була надана Ухвала про відкриття провадження по справі – згідно ст.107 КАСУ). 10.09.09р. мені повідомили, що слухання знов не відбудеться у зв’язку із неявкою Відповідача з невідомих суду підстав та того, що він не відізвав Апеляційну скаргу на неіснуюче рішення. Наступне слухання призначене не було.

Той факт, що ніяких судових повісток з того часу на мою адресу не надходило, були відсутні будь-які процесуальні дії стосовно мого позову, та я не мала жодних відомостей про стан моєї справи, - все це створило для мене ситуації непевності стосовно реалізації мною зазначеного права.

 

У зв’язку  з вищевикладеним та маючи всі підстави для обґрунтованих існуючих у мене сумнівів щодо забезпечення повного, всебічного та об'єктивного розгляду моєї справи, 27.10.09р. разом зі Скаргою щодо дій Відповідача та строків розгляду справи мною також було подано  Клопотання про ознайомлення з матеріалами справи та надання усіх необхідних копій, в якому я (поміж інших вимог) просила Суд надати копію Ухвали за результатом розгляду мого Клопотання про відмову у застосуванні приписів  ч.1 ст. 100 КАСУ щодо наслідків пропущення строку для звернення до адміністративного суду за адміністративним позовом, якщо така є, або попередити мене про дату та час розгляду щодо цього Клопотання. З огляду на те, що в мене увесь час були відсутні будь-які відомості щодо розгляду мого Клопотання про відмову у застосуванні приписів  ч.1 ст. 100 КАСУ щодо наслідків пропущення строку для звернення до адміністративного суду за адміністративним позовом (яке було подано ще 04.09.09р.), я вважала за доцільне зазначити, що Суд позбавляє мене права скористатися всіма існуючими не забороненими законом  засобами для захисту моїх прав і інтересів від  порушень і  протиправних посягань. Бо за результатами розгляду мого Клопотання може виникнути необхідність у наступних діях, матеріалах, доказах і таке інше, – з метою повного дослідження зазначеного у Клопотанні питання та забезпечення повного,  всебічного та об'єктивного розгляду моєї справи для захисту моїх інтересів та конституційних прав, та їх повного поновлення, а також належного здійснення правосуддя, що є одним з ключових принципів статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

 

Відповідно до Ст. 133 КАСУ:

Клопотання осіб,  які беруть участь у справі,  вирішуються судом негайно після того,  як буде заслухана думка інших присутніх у судовому засіданні осіб,  які беруть участь  у  справі,  про  що постановляється  ухвала.  Ухвала  суду  про  відмову в задоволенні клопотання  не  перешкоджає  повторному  його  заявленню  протягом судового розгляду справи.

Ніхто не  може  бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення (ч.1 ст.12 КАСУ)

 

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої  права і свободи від порушень і  протиправних посягань.

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених  Конституцією України. (ст. ст. 55, 64 Конституції)

 

Також я звертала увагу суду, що офіційним  записом  судового  засідання  є  лише технічний запис, здійснений судом у порядку, встановленому цим Кодексом. (ч.7 ст.12 КАСУ); що під  час  судового  розгляду  адміністративної справи  в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового  засідання  за  допомогою звукозаписувального технічного засобу. (ч.6 ст.12, ч.1 ст.41 КАСУ);

та у своєму Клопотанні просила суд забезпечити повне фіксування судових  засідань за допомогою звукозаписувального технічного засобу та отримання мною таких копій.

 

Щодо всіх зазначених вимог, які були викладені мною у тому Клопотанні про ознайомлення з матеріалами справи та надання усіх необхідних копій, мені була надана відповідь лише 03.11.2009р (тобто через 5 днів вже після винесення рішення суду по справі за моїм адміністративним позовом),

де стосовно отримання копій тех. запису судового процесу суд повідомив, що «надати копії технічного аудіо запису судового процесу не є можливим, оскільки фіксування судового процесу технічними засобами не проводилося, у зв’язку із відсутністю вільного залу обладнаного технічними засобами»;

а стосовно питання розгляду Клопотання про відмову у застосуванні приписів  ч.1 ст. 100 КАСУ  суд зазначив, що «при винесенні рішення суду за позовом, у мотивуючій частині постанови, було вирішено питання про застосування зазначених положень КАС України».

 

Але зі змісту мотивуючий частини постанови чітко видно, що моє Клопотання про відмову у застосуванні приписів  ч.1 ст. 100 КАСУ щодо наслідків пропущення строку для звернення до адміністративного суду за адміністративним позовом  зовсім не було розглянуто та досліджено, а обставини, пояснення та доводи, наведені у моєму клопотанні та не спростовані  Відповідачем, були необґрунтовано та незаконно підмінені судом на неіснуючі та такі, що зовсім не відповідають дійсності та фактичним обставинам справи (про що мною детально викладено в частині І цієї Апеляційної скарги), наслідком чого і є незаконне та необґрунтоване рішення по справі за моїм позовом.

 

 

 

ІІІ.

У відповідності до частини 3 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (п.1); обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (п.3); безсторонньо (неупереджено) (п.4); добросовісно (п.5); розсудливо (п.6) тощо.

 

Так, зазначена постанова прийнята з порушенням вимог ч. 3 ст. 2 КАС України, оскільки судом першої інстанції не було перевірено відповідність дій Відповідача Конституції України та законам України:

Відповідач неправомірно відмовив мені у перерахунку та доплаті допомоги, оскільки допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку призначена та виплачена мені у розмірі, що не відповідає розміру соціальних виплат, встановлених статтею 46 Конституції України, статтею 17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 р. №2017-ІІІ та статтею 15 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми».

 

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини, їх гарантій, заборона обмеження конституційних прав людини – це ті межі, які складають загальну конституційну компетенцію усіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування (їх структурних підрозділів, посадових осіб), та яка є – складовою частиною усіх (встановлених законом, делегованих державою) їх повноважень та обов'язків при виконанні ними поставлених державою завдань.

 

Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

 

Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини.

 

Мої вимоги, які були викладені в Адміністративному позові, є формою реалізації мого конституційного права на соціальний захист. Право сім’ї на соціальний, правовий та економічний захист закріплено у «Європейський соціальній хартії»: ст. 16 «З метою забезпечення умов, необхідних для всебічного розвитку сім’ї, яка є головним вічком суспільства, Сторони зобов’язуються сприяти економічному, правовому та соціальному захисту сімейного життя такими способами, як соціальна допомога і допомога сім’ям з дітьми» (ратифікована у 2006 році).

 

Під час прийняття постанови, у відповідності із ст.161 КАС України, суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; яку правову норму належить застосувати до спірних правовідносин тощо.

 

В ході судового розгляду справи мною до суду були надані: Додаткові пояснення до позову (щодо застосування Конституції України та Міжнародного законодавства) (07.08.09 р.), Пояснення на заперечення Управління праці та соціального захисту населення Жовтневого району Маріупольської міської ради (04.09.09 р.)

 

Оскільки згідно статті 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, та ці дані встановлюються судом в тому числі на підставі пояснень сторін, письмових доказів, тому пояснення, надані Позивачем, є доказами щодо обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги.

 

Згідно з частиною 1 статті 76 КАС України пояснення сторін про відомі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються судом поряд з іншими доказами у справі.

 

Судом першої інстанції не було прийнято до уваги обставини та пояснення, якими мною обґрунтовувалися позовні вимоги (Конституція України, Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», Рішення Конституційного Суду від 27.11.2008 р. №26-рп/2008, від 09.07.2007 р. № 6-рп/2007),  але повністю розглянуто та підтримано доводи Відповідача стосовно законів Про Державний бюджет та нормативно-правових актів, якими він керувався при призначенні допомоги та при відмові у її перерахунку та доплаті.

 

Зазначена обставина підтверджується відсутністю у судовому рішенні по справі жодних посилань на обґрунтування позовних вимог, а також судом не спростовано доводи та обґрунтування, заявлені мною (Позивачем). Але у судовому рішенні чітко зазначено, чим Відповідач обґрунтовував заперечення проти позову (стор.1-2 оскаржуваної Постанови).

 

Те, що суд не вивчив позовні вимоги та обставини справи  підтверджується й тим, що суд в мотивуючий частині  замість спростування наявних доводів, дійсно наданих мною, зазначає та вирішує питання щодо: неіснуючого в позові  законодавства, компетенції якогось Фонду та повноважень УПСЗН у розрізі закону, який ніяким чином НЕ стосується моєї справи та позовних вимог. Так, у постанові зазначено, що

«…суд не приймає до уваги, що Рішенням КСУ від 22.05.2008 р. № 10-рп/2008 були визнані неконституційними внесені Законом «Про Державний бюджет на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України» зміни  у  ЗУ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», оскільки за діючим законодавством питання нарахування та виплати допомоги по догляду за дитиною відносяться до компетенції УПСЗН, а не Фонду. Відповідач УПСЗН не має жодних повноважень щодо встановлення розміру допомоги відповідно до ЗУ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» і зазначеним Законом такі повноваження УПСЗН також не встановлені…»   (стор.4 оскаржуваної Постанови).

Але ж ні у своєму позові, ні в інших долучених до справи матеріалах я НЕ посилалася на ЗУ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» та НЕ вимагала від Відповідача виконувати обов'язки Фонду чи користуватися цим Законом. Більш того, я не могла це зробити, оскільки я являюсь НЕ застрахованою особою і до мене застосовується ЗУ «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», а вищезазначене не має до мене та до моєї справи ніякого відношення.

 

Такий підхід до розгляду справи суперечить принципам адміністративного судочинства, визначеним статтею 7 КАС України, та призвів до порушення судом першої інстанції таких принципів, як рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом та судом та змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі. Судді зобов'язані при  здійсненні  правосуддя  дотримувати  Конституції   та законів України, забезпечувати повнийвсебічний  та  об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків (ст.6  ЗУ «Про статус суддів»). Підміняючи мої вимоги та доводи (викладені в позові та в доданих до нього матеріалах справи) на неіснуючі та такі, що зовсім не стосуються моєї справи та мене, як НЕ застраховану особу, Суд порушив цілу низку статей законів, Конституцію та знехтував гарантованим мені правом на справедливе судочинство та належне здійснення правосуддя (Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

 

Не вивчивши дійсні обставини справи, відмовивши в позовних вимогах, суд позбавив мене «права на ефективне поновлення  у  правах компетентними національними судами при порушенні основних прав, наданих мені Конституцією або законом» (Ст. 8  Загальної  декларації  прав  людини).

 

Статтею 15 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» передбачено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років. Це цілком відповідає Ст.46 Конституції України, в якій чітко зазначено, що пенсії, інші види соціальних  виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Та згідно Ст.1  ЗУ «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», державні соціальні гарантії – це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці,  доходів громадян,  пенсійного забезпечення, соціальної   допомоги,  розміри  інших  видів  соціальних  виплат, встановлені законами та іншими  нормативно-правовими  актами,  які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

 

Але Відповідач відмовив мені у здійсненні перерахунку та в доплаті допомоги, повідомивши, що ця допомога призначена і виплачена у відповідності з чинним законодавством.  Відповідач керувався ст. 61 Закона України «Про Державний бюджет України на 2006 рік», ст. 56 Закона України «Про Державний бюджет України на 2007 рік», Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» та Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1751, не враховуючи ст. 46 Конституції України згідно якої «допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом» та ст. 64 відповідно до якої «конституційні права не можуть бути обмежені».

 

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.  Норми Конституції України є нормами прямої дії. (ст.8)

Під час судового засідання на моє питання, чому нехтуються ЗУ «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», ціла низка статей Конституції, та саме ст. 46 Конституції, - Відповідач стверджував, що ні про ніякий розмір (прожитковий мінімум) у ст. 46 КУ не йдеться! І що розмір встановлюється тільки законами Про Державний бюджет на відповідний рік. Це підтверджує недотримання Відповідачем Конституції, і тим паче підтверджує, що Відповідач навіть не знайом з конституційними нормами, гарантіями, які Він не мав права порушувати ні за яких обставин.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. (ч.2 ст.19)

За даних обставин, ч. 2 ст. 19 Конституції України якраз таки передбачає, що Відповідач зобов'язаний діяти у спосіб, що передбачений Конституцією України та Законами України, а саме в Конституції України – ст. 1, 3, 21, 22, 46, 48, 64, 68 говориться про недопустимість скасування прав і свобод, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, про забезпечення рівня життя до мінімального прожиткового, право гарантується Законом України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” ст.17.

Але ж на це суд зовсім не звернув увагу. Також зазначаю, що така відповідь, а також Заперечення відповідача, які є в матеріалах справи, підтверджують його нехтування і Рішеннями КСУ, які не прийняв до уваги і сам суд при вирішенні справи:

 

Відмовляючи в перерахунку та доплаті допомоги в повному обсязі, Відповідач порушив моє конституційне право на отримання допомоги не нижчої за розміром ніж прожитковий мінімум, порушив право, яке надано мені Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" щодо отримання допомоги саме в розмірі прожиткового мінімуму.

Згідно з положеннями ч.1 Ст. 13 Закону України від 26.04.2001 № 2402-III «Про охорону дитинства» (ВВР, 2001 р., N 30, ст. 142), яким визначено охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлено основні засади державної політики у цій сфері: «З метою створення належних матеріальних умов для виховання дітей у сім'ях держава надає батькам або особам, які їх замінюють, соціальну допомогу, передбачену Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" та іншими законами України».

На виконання обов'язку держави по забезпеченню прав людини, в цілях створення механізму реалізації конституційного права громадян на соціальний захист, та забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення, Верховною Радою України 21.11.1992 було прийнято Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» № 2811-XII.

Статтею 15 цього Закону передбачено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років.

Положеннями законів Про Державний бюджет на 2006, 2007, 2008рр, на які посилався Відповідач,  законодавець вийшов за межі правового регулювання бюджетних відносин (зупинив дію окремих положень законів і вніс до ряду законодавчих актів зміни і доповнення та визнав деякі з них не чинними), адже ж перелік відносин, які повинні регулюватися законом про Держбюджет, є вичерпний, отже цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України.

Судом не було спростовано, але й не прийнято до уваги, що хоча правовідносини між мною та Відповідачем є бюджетними, але ж твердження Відповідача, що розмір спірної допомоги нібито щорічно повинен визначатися законом про Держбюджет на відповідний рік не відповідає дійсності та повністю суперечить рішенням Конституційного Суду України.

В останньому Рішенні КСУ від 27 листопада 2008 року №26-рп/2008 на подання Кабiнету Мiнiстрiв України, в якому просить дати офiцiйне тлумачення положення частини другої статтi 95 Конституцiї України стосовно можливостi зупиняти дiю та скасовувати норми законiв, якi визначають пiльги, компенсацiї, гарантiї, при встановленнi законом про Державний бюджет України видаткiв на загальносуспiльнi потреби, Конституційний суд України робить чіткий і конкретний висновок з приводу призначення Державного бюджету України (цитую Рішення Конституційного Суду України №26-рп/2008 від 27.11.2008 р.):

«…Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходiв та видаткiв на загальносуспiльнi потреби), створює належнi умови для реалiзацiї законiв України, iнших нормативно-правових актiв, ухвалених до його прийняття, якi передбачають фiнансовi зобов’язання держави перед громадянами i територiальними громадами. Саме у виконаннi цих зобов’язань утверджується сутнiсть держави як соцiальної i правової.

Відповідно до статей 1, 3 Конституцiї України та принципiв бюджетної системи (стаття 7 Кодексу) держава не може довільно вiдмовлятися вiд взятих на себе фiнансових зобов’язань, передбачених законами, iншими нормативно-правовими актами, а повинна дiяти ефективно i вiдповiдально в межах чинного бюджетного законодавства...

…4. Кабiнет Мiнiстрiв України також просить дати офiцiйне тлумачення положення частини другої статтi 95 Конституцiї України стосовно можливостi зупиняти дiю та скасовувати норми законiв, якi визначають пiльги, компенсацiї, гарантiї, при встановленнi законом про Державний бюджет України видаткiв на загальносуспiльнi потреби.

Розглядаючи порушене питання, Конституцiйний Суд України виходить з правових позицiй, висловлених ним, зокрема, у Рiшеннi вiд 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 у справi про соцiальнi гарантiї громадян та у Рiшеннi вiд 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 у справi щодо предмета та змiсту закону про Державний бюджет України.

Ці позиції полягають у тому, що: „закон про Державний бюджет України як правовий акт, чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України – він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, зокрема і видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України“ (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення № 6-рп/2007); „законом про Держбюджет не можна вносити змiни до iнших законiв, зупиняти їх дiю чи скасовувати їх, оскiльки з об’єктивних причин це створює протирiччя у законодавствi, i як наслiдок – скасування та обмеження прав i свобод людини i громадянина. У разi необхiдностi зупинення дiї законiв, внесення до них змiн i доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремi закони“ (абзаци третiй, четвертий пiдпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення № 10-рп/2008).

Наведенi правовi позиції дають відповіді на питання, порушені у конституційному поданні. Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що практична необхідність в офіційному тлумаченні положення частини другої статтi 95 Конституцiї України стосовно можливості зупиняти дiю та скасовувати норми законiв, якi визначають пiльги, компенсацiї, гарантiї, при встановленнi законом про Державний бюджет України видаткiв на загальносуспiльнi потреби вiдпала, що вiдповiдно до пункту 3 статтi 45 Закону України „Про Конституцiйний Суд України“, § 51 Регламенту Конституцiйного Суду України є пiдставою для припинення конституцiйного провадження у цiй частин…i».

Тобто, відповідно до Конституції Закон про Державний бюджет України ґрунтується на діючих законах, а не змінює їх (закони) з метою зменшення видаткової частини бюджету. «Конституція України не надає закону про Держбюджет вищої юридичної сили стосовно інших законів».

Відповідачем та судом першої інстанції було також не враховано, що у відповідності до ЗУ «Про Конституційний Суд України», рішення і висновки Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Та як вбачається з Рішень Конституційного Суду України, всі норми Закону України Про Державний бюджет, якими змінюються норми інших законів України є неконституційними.

 

Крім того, судом першої інстанції не розглядалося питання стосовно того, чи були дії (бездіяльність) Відповідача безсторонніми (неупередженими) та добросовісними. Адже Відповідачем не було зроблено дій, які б підтверджували намагання Відповідача сумлінно виконувати свій обов’язок – надання гарантованої соціальної допомоги. Відповідачем, в порушення ч. 2 ст.71 КАС України не доведено та не надано суду доказів щодо вчинення будь-яких дій для забезпечення виконання покладеного на нього обов'язку, не було здійснено ніяких дій щодо відновлення порушених прав особи на отримання допомоги у належному розмірі. Це було мною зазначене і в залі судового засідання 29.10.09р, Відповідачем не спростовано, але й цей факт суд проігнорував.

 

При вирішенні справи суд першої інстанції не прийняв до уваги надані мною Додаткові пояснення до позову (щодо застосування Конституції України та Міжнародного законодавства), де було доведено, що:

оскільки норми законів «Про Державний бюджет України на 2006, 2007, 2008 роки» зі звуженим розміром допомоги та Постанови КМУ, якими керувався Відповідач, обмежують права, надані мені та моїй дитині (Законом України «Про Державну допомогу сім'ям з дітьми»; Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»; та інш.), та являють собою - посяганням на наші з дитиною конституціні права (право на достатній жіттєвий рівень, право на соціальний захист) – вони не підлягають застосуванню Судами при вирішенні справи.

 

Також у наданих до суду Додаткових поясненнях та Поясненнях на заперечення Відповідача мною було наведено додаткове обґрунтування правових підстав виплати Відповідачем допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом, а також спростовано наведеними доказами всі посилання Відповідача на норми Бюджетного Кодексу та законів України про Державний бюджет.

 

Вимоги щодо змісту закону про Державний бюджет України містяться в частині другій статті 95 Конституції України, положення якої конкретизовано у статті 38 Бюджетного кодексу.

Встановлений частиною 2 статті 95 Конституції України, частиною 2 статті 38 Бюджетного кодексу перелік правовідносин, які регулюються законом про Державний бюджет України, є вичерпним.

 

Не зважаючи на офіційне тлумачення ст. 95 Конституції України, Відповідач застосовує зазначену норму закону так, як йому це вигідно, інтерпретуючи її на свій розсуд, і порушуючи тим самим конституційні права громадян України, - що зовсім було проігноровано судом.

 

Виходячи з наданих Відповідачем заперечень є очевидним, що Відповідачу не знайоме дане Рішення КСУ, або ж воно просто ігнорується, що є прямим доказом бездіяльності Відповідача.

При цьому, порушується ще одна норма Основного закону, а саме ст. 150 Конституції України передбачено, що рішення Конституційного Суду України остаточні, оскарженню не підлягають і обов'язкові до застосування на всій території України, навіть якщо не містять посилань на механізм виконання даних рішень, тим паче, коли вони мають преюдиціальне значення при вирішенні спорів у судах загальної юрисдикції. У Рішенні КСУ визначено поняття Закону  “Про Державний бюджет України” як план встановлення доходів та видатків держави, і ні в якому разі ним не можна вносити зміни до інших законів України.

 

Окрім того, якщо згідно статті 27 Бюджетного кодексу метою і особливістю закону про Державний бюджет України є забезпечення належних умов для реалізації положень інших законів України, які передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами, спрямовані на їх соціальний захист, у тому числі й надання пільг, компенсацій і гарантій, то ЗУ «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій.

 

Надання соціальних гарантій регулюється спеціальним законом «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.00 №2017-ІІІ. В цьому законі ч.3 ст. 17 за своїм змістом дублює ч.3 статті 46 Конституції України : «… основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом».

 

Суд не звернув увагу на те, що дію цього закону на період призначення та виплати допомоги по догляду за дитиною жоден інший закон не призупиняв і не скасовував.

 

Державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму (абзац 3 ст.1)

 

Державні соціальні гарантії та державні соціальні стандарти і нормативи є основою для розрахунку видатків на соціальні цілі та формування на їх основі бюджетів усіх рівнів та соціальних фондів, міжбюджетних відносин, розробки загальнодержавних і місцевих програм економічного і соціального розвитку (абз.2 ст.20).

 

Дані види допомог (соц. гарантії) є підставою для складання видаткової частини бюджета, а не навпаки. Держбюджет не може бути підставою для визначення соцгарантій, тим більше для зменшення таких гарантій.

 

Судом необґрунтовано було проігноровано невірне застосування  законодавства Відповідачем.

 

Стаття 51 Бюджетного Кодексу встановлює порядок виконання Державного бюджету України за видатками. Так, згідно частини першої цієї статті стадіями виконання Державного бюджету України за видатками визнаються: встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі затвердженого бюджетного розпису; затвердження кошторисів розпорядникам бюджетних коштів; взяття бюджетних зобов'язань; отримання товарів, робіт та послуг; здійснення платежів; використання товарів, робіт та послуг на виконання бюджетних програм.

Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень. (ч.2 ст.51)

Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та провадять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. (ч.5 ст.51) Після отримання товарів, робіт та послуг відповідно до умов взятого бюджетного зобов'язання розпорядник бюджетних коштів приймає рішення про їх оплату та подає доручення на здійснення платежу органу Державного казначейства України, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами. (ч.7 ст.51)

Стосовно тлумачення термінів звернемося до ст. 2 Бюджетного Кодексу: бюджетне зобов'язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому (п.8); бюджетне асигнування - повноваження, надане розпоряднику бюджетних коштів відповідно до бюджетного призначення на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою в процесі виконання бюджету (п.7)

Таким чином, вимоги ст.51 Бюджетного Кодексу поширюються на здійснення операцій щодо забезпечення діяльності бюджетної установи (замовлення, укладення та виконання договорів з постачальниками товарів, послуг чи здійснення інших аналогічних операцій), а ніяк не на виконання державних соціальних програм.

Це також підтверджується законами України про Державний бюджет на відповідний рік:

Згідно зі ст. 64 Закону України «Про державний бюджет України на 2007 рік» розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють відповідні видатки за загальним фондом бюджету тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов'язань минулих років, узятих на облік в органах Державного казначейства України, та у разі їх відповідності бюджетним паспортам. (ч.2 ст.64)

При цьому зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг по оплаті за спожиті житлово-комунальні послуги та компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються органами Державного казначейства України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. (ч.4 ст.64)

Ті ж самі вимоги відтворені в ст.68 Закону України «Про державний бюджет України на 2006 рік» та в ст.62 Закону України «Про державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України».

Тобто, ні у 2006, ні у 2007, ні у 2008 році не є бюджетним порушенням облік спірних допомог в розмірі, визначеному статтею 15 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» та нормами статей Законів України про Державний бюджет України на відповідний рік, якими встановлено розмір прожиткового мінімуму.

 

Крім того, Постановою КМ України № 256 від 04.03.2002 р. «Про затвердження Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету», передбачено механізм коригування асигнувань з Державного бюджету України та погашення кредиторської заборгованості місцевих бюджетів щодо відповідних допомог.

Що в поєднанні з вищенаведеними ст.68 Закону України «Про державний бюджет України на 2006 рік», ст. 64 Закону України «Про державний бюджет України на 2007 рік» та ст.62 Закону України «Про державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» є достатнім для призначення та надання допомог у належному розмірі.

 

Посилання щодо бюджетних асигнувань на виплату допомоги, передбаченою ст. 15 Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», як обґрунтування неможливості сплачувати допомогу в належному розмірі є неналежним, оскільки Відповідач зобов’язаний був самостійно надіслати фінансовому органу виконкому міської ради уточнену інформацію про фактично нараховані у поточному місяці суми з метою корегування обсягів субвенцій на виплату державної допомоги сім’ям з дітьми в гарантованих Конституцією та ст. 15 Закону України „Про державну допомогу сім'ям з дітьми”.

 

Облік допомог в розмірі, визначеному ст. 15 Закону України „Про державну допомогу сім'ям з дітьми” та надіслання такої інформації для збільшення обсягів субвенцій є обов’язком Відповідача, що не було спростовано судом але й не взято до уваги.

Посилання Відповідача на відсутність фінансування або недостатність нормативно-правових актів для призначення та надання допомоги у належному розмірі є недоречним.

 

Більш того, як свідчить практика Європейського Суду з прав людини, державний орган не може посилатися на відсутність коштів, щоб не виплачувати борг, у тому числі той, що підтверджений судовим рішенням. Така відсутність коштів не може бути визнана як виключна обставина, та це є порушенням пункту 1 статті 6, статті 13 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікованої Законом України від 11.09.1997 року, про що також зазначено в Рішенні Європейського суду з прав людини Справа “Жовнер проти України” від 29.06.2004 року.

Рішення та дії суб'єкта владних повноважень не можуть бути упередженими, тобто здійснюватися дискримінаційно через власний, у тому числі фінансовий, корпоративний інтерес. Приймаючи рішення по справі або вчинюючи дію, суб'єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може проявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб'єкта, визначених законом. Суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів.

Тому бездіяльність відповідача щодо реалізації мого права на перерахунок та доплату державної допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у розмірах, визначених Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» не може бути визнана такою, що вчинена на підставі, у межах повноважень, безсторонньо (неупереджено) та добросовісно.

 

Невиконання або неналежне виконання законів, якими передбачено певні соціальні гарантії, через відсутність коштів для їх виплати не є підставою для виправдання дискримінуючої недоплати допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

 

Судом першої інстанції  не спростовано аргументи, наведені мною у зазначених Поясненнях, але й не взято їх до уваги, що є порушенням процесуальних норм та призвело до невірного застосування матеріального права, і, як наслідок,  до прийняття незаконного та необгрунтованого рішення.

 

Тобто не зважаючи на те, що позиція Відповідача суперечить діючому законодавству, а головне – Конституції України, Суд, завданням якого відповідно до ч.1 ст.2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку органів державної влади, приставши на сторону Відповідача фактично підтримує протиправні дії та незаконну бездіяльність посадових осіб органів управління праці та соціального захисту населення.

 

Відповідно до статті 8 КАС України Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.1), Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (ч. 2), звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ч.3).

 

Але судом першої інстанції всупереч зазначеного принципу верховенства права прийнято рішення без врахування судової практики Європейського Суду з прав людини, правових норм Конституції України та висновків Конституційного Суду України, який у відповідності до статті 147 Конституції України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, що вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Рішення Конституційного Суду України, ухвалені із зазначених питань, є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

 

Згідно з положеннями Конституції України (далі – Конституція):
Україна є демократична, соціальна, правова держава (Ст.1 Конституції), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, вона відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним її обов'язком (ч.2 Ст.3 Конституції);

Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (Ст.21 Конституції), конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (Ст.22 Конституції), конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч.1 Ст.64 Конституції);

Пенсії, інші види соціальних  виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (Ст.46 Конституції). Кожен має право на достатній життєвий  рівень  для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (Ст.48 Конституції).

Згідно Ст. 8 Конституції України: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Фізичним та юридичним особам для захисту порушених прав відповідно до частини 3 статті 8 КАС України гарантується звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.

 

Статтею 48 Конституції України передбачено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Згідно із ст. 1 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" державні соціальні гарантії – встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожитковий мінімум.

Основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. До числа основних державних соціальних гарантій включаються: розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат. Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 17 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії") .

Державні соціальні гарантії є обов’язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. (ст. 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії") .

 

Тобто, наділивши осіб, які мають дітей віком до трьох років вищезазначеною соціальною гарантією, держава взяла на себе публічне зобов’язання забезпечити їм належний матеріальний рівень життя.

 

Згідно Загальної декларації прав людини:

- кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення (ст.22);

- кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини (ч.1 ст.25);

- материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу (ч.2 ст.25).

І ніщо у даній Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у даній Декларації (ст. 30).

 

Зазначаю, що вимірювання достатнього рівня життя, про який мова йде в ч.1 ст.25 Загальної декларації прав людини, здійснюється, виходячи з розміру, який не може бути меншим за величину прожиткового мінімуму, оскільки економічна сутність поняття «прожитковий мінімум» якраз і полягає в тому, щоб забезпечити людину самими необхідними благами, які потрібні для підтримання життєдіяльності.

Згідно статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999р. № N 966-XIV прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

 

Конституцією України, як законодавчим актом, який має найвищу юридичну силу, встановлені права та основні засади соціального захисту громадян України: в ст.46 зазначено що соціальні виплати та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом; та згідно ст. 21 та ст. 64 конституційні права людини є непорушними і не можуть бути обмежені, крім випадків воєнного та надзвичайного стану. Звуження змісту і обсягу існуючих прав (коригування розміру допомоги в сторону її зменшення) при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів заборонено ст. 22 Конституції України.

Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи інших людей (Ст.68 Конституції), норми Конституції України є нормами прямої дії, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ч.3 Ст.8 Конституції).

 

Згідно частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відносини, що склалися між мною та Відповідачем є публічно-правовими відносинами, виходячи із змісту статті 3 та пункту 2 частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання):

«В Україні як соціальній, правовій державі політика спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров'я, честь і гідність. Утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов'язком держави. Діяльність її правотворчих і правозастосовчих органів має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства і прямої дії норм Конституції України а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів

Згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Зміст прав і свобод людини - це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку. Обсяг прав людини - це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру.

Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.»

 

Враховуючи те, що я, маючи дитину віком до трьох років, була наділена державою певним правовим статусом, це включає в себе й право на додаткові елементи соціального захисту, зокрема право на отримання допомоги по догляду за дитиною.

Наділивши осіб зазначеною соціальною гарантією, держава таким чином взяла на себе публічне зобов'язання забезпечити належний матеріальний рівень осіб, які мають дітей віком до трьох років.

Тобто, між мною і державою встановлено певний правовий зв'язок у визначеній сфері життєдіяльності, який характеризується наявністю зобов'язання держави забезпечити соціальний захист громадяни України, в сім'ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

 

У частині другій статті 8 Конституції України встановлено вимогу щодо законів України - усі вони приймаються виключно на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав за зверненнями суб'єктів права на конституційне подання справи і приймав рішення, у яких визнавав окремі положення законів про Державний бюджет України щодо зупинення або обмеження пільг, компенсацій і гарантій такими, що не відповідають Конституції України (рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій), від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004 (справа про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів), від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004 (справа про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій), від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання).

 «…Конституційний Суд України вважає, оскільки частина третя статті 46 Конституції України проголошує, що "пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом", то зупинення на 2001 рік пільг, компенсацій і гарантій, передбачених чинним законодавством, призвело до порушення конституційних прав значної кількості громадян України

На думку Конституційного Суду України, положення частини четвертої статті 28 Закону України "Про бюджетну систему України" щодо заборони законом про Державний бюджет України вносити зміни до чинного законодавства означає і неможливість зупинення дії чинних законів в частині встановлених ними пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів

Конституційний Суд України вважає, що оскільки для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 48 Конституції України), який принаймні не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46 Конституції України), то звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається. Зупинення його дії можливе за умови введення відповідно до пункту 31 частини першої статті 85 та пункту 19 статті 92 Конституції України надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України)…» (Рішення КСУ від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002)

 

Застосування Конституції України та Міжнародного законодавства наводилось також мною в позові та в усіх наданих пізніше матеріалах, приєднаних до справи. Але вищезазначене не було взято судом до уваги при вирішенні справи, більш того – зовсім проігноровано.

 

Цитую Постанову №9 Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»:

«2. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

<..> Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який грунтується на Конституції і не суперечить їй

 

Також, якщо норми Постанови КМУ входять у протиріччя з нормами Законів, то підлягає застосуванню лише норма, прописана в Законі України. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

У своїй відповіді Відповідач, окрім Законів Про Державний бюджет на кожен рік, посилається також на Постанову Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 року № 1751, нормі якої також встановлюють розміри виплат допомоги по догляду за дитиною в меншому розмірі, ніж було передбачено Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», порушуючи Конституцію України. Згідно Статті 1 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» Кабінетом Міністрів України встановлюється тільки порядок призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми та перелік документів, необхідних для призначення допомоги за цим Законом. При цьому зазначаю, що за вказаною статтею функції щодо встановлення розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку Кабінету Міністрів України не делеговані.

Таким чином, зменшення обсягу мого права на отримання допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років водночас фактично призвело до скасування конституційної гарантії забезпечення належних умов існування мого та моєї дитини.

 

Відсутність коштів у відповідача, який не вчинив жодної дії щодо їх отримання для забезпечення виконання своїх зобов'язань або невиконання іншим органом виконавчої влади свого обов'язку щодо виділення коштів на здійснення позивачу виплат, гарантованих йому Конституцією України, також не є підставою для відмови в задоволенні позову та визнання правомірними дій або бездіяльності відповідача.

 

«Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. … Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями … 52, 55, …. цієї Конституції.» (Стаття 64. Конституції України).

 

Статтями 8 та 9 Кодексу Адміністративного судочинства України, яких також не дотримувався суд при вирішенні справи за моїм позовом,  встановлено що, суд при вирішенні адміністративної справи повинен:
- керуватися принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави;
- застосувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини;
- гарантувати право звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України;
- не відмовляти в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини;
- вирішувати справи на підставі Конституції та законів України;
- у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

 

Рішення Конституційного Суду України та практика Європейського Суду з прав людини стверджують, що систематичне зупинення законами про Державний бюджет України дії чинних законів України, щодо надання пільг, компенсацій і гарантій, фактично скасовує їх дію. Внаслідок, зупинення на певний час дії чинних законів України, якими встановлено пільги, компенсації чи інші форми соціальних гарантій, відбувається фактичне зниження життєвого рівня громадян, який не може бути нижчим від встановленого законом прожиткового мінімуму (ч.3 ст.46 Конституції України), та порушується гарантоване  у  ст. 48  Конституції України право кожного на достатній життєвій рівень.

 

Отже, такою, що не порушує Конституцію – Основний Закон України, державні соціальні гарантії є  ст. 15  Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» у такій редакції:

«Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років».

 

     Суд безпосередньо застосовує положення Основного Закону в разі:

 

     1. коли зі змісту норм Конституції України не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

     2. коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції України чи прийнятий після цього, суперечить їй;

     3. коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України, суперечить Конституції України;

     4. коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

 

     Я не вимагала від Суду визнавати якісь положення законів неконституційними, а лише звернула увагу на те, що:

норми Законів України Про державний бюджет (на які посилався Відповідач), якими змінюються інші закони, суперечать Конституції України й не тільки не мають вищої юридичної сили, а взагалі не можуть застосовуватись судом при вирішенні спору, тому як закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод не підлягають застосуванню судами (абз.1 п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 “Про незалежність судової влади”).

 

Нехтування  норм Конституції також  відображені у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року    (ігнорування національними судами важливого аргументу заявниці щодо неконституційності положення закону, яким визначався розмір спірних виплат), на що я неодноразово посилалася, але судом було проігнороване.

 

Статтею 1 Закону України від 17.07.1997р. N 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод встановлено, що Україна повністю визнає на своїй території ст.46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Отже, текст Конвенції з Протоколами до неї, а також її тлумачення та застосування, висловлені у рішеннях Європейського суду з прав людини, є частиною національного законодавства і є обов'язковими при правозастосуванні органами правосуддя.

 

Свою точку зору щодо правової природи прецедентів Страсбурзького суду висловив Верховний Суд України у рішенні від 14 липня 2005 р. підкреслив, що "рішення Європейського суду з прав людини, якими надаються тлумачення та практика застосування положень Конвенції, є формою прецедентного права, що розширює нормативний обсяг Конвенції, встановлюючи нові загальнообов'язкові правила".

 

      Відмова виплатити мені допомогу по догляду за дитиною в розмірі прожиткового мінімуму щомісяця, за період з початку призначення допомоги по день досягнення дитиною трьох років, становить порушення моїх майнових прав відповідно до ст.1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, яка передбачає наступне:

«Кожна фізична ...особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

 

Оскільки дана Конвенція була ратифікована Верховною Радою, то вона згідно з ч.1 ст.9 Конституції України є частиною законодавства України і в даному випадку її положення не суперечить Конституції України, а тому згідно Постанови Пленуму Верховного суду України від 01.11.96р. №9 суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір.

 

Згідно ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду  як джерело права.

 

Статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства, а якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Статтею 1 Закону України від 17.07.1997р. N 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод встановлено, що Україна повністю визнає на своїй території ст.46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Отже, текст Конвенції з Протоколами до неї, а також її тлумачення та застосування, висловлені у рішеннях Європейського суду з прав людини, є частиною національного законодавства і є обов'язковими при правозастосуванні органами правосуддя.

 

Одразу хочу відмітити, що поняття "власності", яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу №1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як "майнові права", і, таким чином, як "власність" в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мала я відповідно до обставин справи, взятих в цілому, право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу №1.

 

Тому при розгляді справи «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (п.23 рішення суду).

У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів - закону України, відповідно якому встановлена допомога з бюджету і який є діючим та Закону України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік, де положення останнього Закону, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.

Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 «Бурдов проти Росії»)".

 

Крім того, правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на отримання допомоги при народженні дитини та допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку основані на принципі юридичної визначеності. Зазначений принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. Як свідчить позиція Європейського Суду у справі Yvonne van Duym v. Home Office (Case 41/74 van Duym v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом – відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в цьому випадку це надання допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, держава чи орган вважаються такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

 

Таким чином, невиконання або неналежне виконання законів, якими передбачено певні соціальні гарантії, через відсутність коштів для їх виплати не є підставою для виправдання дискримінуючої недоплати допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

 

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї, і практику Європейського Суду як джерела права.

 

Суд зовсім не звернув увагу на зазначену у моїх поясненнях справу «Проніна проти України», де національний суд просто проігнорував посилання позивачки на норми Конституції України.

     « Заявниця скаржилася, що суди не розглянули повністю її аргументи, зокрема щодо розміру її пенсії в порівнянні з прожитковим мінімумом, встановленим статтею 46 Конституції. Заявниця посилалася щодо суті на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає, що:

«Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...»

     24. ...У правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції і, якщо існує сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження...

     25. У цій справі заявниця зверталась до національних судів з вимогою вирішити її спір щодо пенсії з органами соціального забезпечення (а саме з місцевим управлінням праці та соціального захисту населення). Заявниця посилалася, зокрема, на положення статті 46 Конституції, заявляючи, що її пенсія не повинна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак національні суди не вчинили жодної спроби проаналізувати позов заявниці з цієї точки зору, попри пряме посилання у кожній судовій інстанції. Не у компетенції Суду вирішувати, який шлях міг би бути най адекватнішим для національних судів при розгляді цього аргументу. Однак, на думку Суду, національні суди, цілком ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції.

Отже, Європейский суд з прав людини прийшов до висновку, що відповідно було порушення цього положення. »

 

Своїм рішенням, мотивація якого повністю суперечить Конституції та базується на неіснуючих та вигаданих доводах, суд порушив моє "право   на   ефективне   поновлення   у   правах компетентними національними судами в разі  порушення  її  основних прав, наданих   їй   Конституцією   або  законом" (Ст. 8  Загальної  декларації  прав  людини), нехтуючи Конституцією, а  згідно зі Ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України:

 

     1. суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави;

     2. суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини;

     3. звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина   безпосередньо на підставі Конституції України гарантується,

 

Як мною вже неодноразово було звернуто увагу (не спростовано але й проігноровано судом), у п. 2 Пленуму Верховного Суду України від 01.1.96 №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Окрім того, згідно з абзацом 1 п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» звернуто увагу на те, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод.

 

 

Таким чином, підміна обставин справи та дійсних доводів Позивача, порушення принципів адміністративного судочинства, невірне застосування та нехтування норм матеріального права а також недотримання норм процесуального права, зокрема недотримання судом першої інстанції принципу верховенства права, в тому числі практики Європейського суду з прав людини, принципу законності, вирішення справи на підставі законів, що суперечать Конституції України, ігнорування доказів, обґрунтувань та пояснень, наданих Позивачем, - призвело до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення по справі.

 

 

 

На підставі вищенаведеного, керуючись:

Статтями 1, 3, 8, 19, 21, 22, 46, 48, 55, 56, 64, 68, 152 Конституції України;

Статтями 1, 4, 7, 15, 19 Закону України «Про звернення громадян»;

Статтями 1, 17, 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні  гарантії»;

Постановою №9 від 01.11.1996 р. Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя";

П. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади»;

Статтею 1 Закону України від 15.07.1999р. №966-XIV «Про прожитковий мінімум»;

Статтями 5, 20 Сімейного кодексу України;

Конвенцією по права дитини від 20 листопада 1989 року;

Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми»;

Статтею 65 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік»;

Статтею 62 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік»;

Статтею 58 Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік»;

Рішенням Конституційного Суду України №26-рп/2008 від 27.11.2008 р.;

Рішенням Конституційного Суду України № 6-рп/2007 від 09.07.2007 р.;

Статтями 2, 5-9, 11, 13, 14, п.1 ч.1 ст.17, ч.2 ст. 20, ч.1 ст.69, ч.1 ст.88, ст.94, п.4 ст.99, ст.138, ст. 159, ст.161, ст. 162, статтями184-187, п.3 ст.198, ст.201, 202, ст. 267, п.3 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України;

 

ПРОШУ:

1.  Скасувати постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 29.10.2009 р у справі № 2-а-4413/09р про визнання дій щодо призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відмови в перерахунку і виплаті в повному обсязі допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку неправомірними; стягнення недоплаченої суми допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку за позовом Tonyka до Управління праці та соціального захисту населення Жовтневого району Маріупольської міської ради.

2.  Ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

3.  Стягнути з Державного бюджету України на мою користь всі понесені мною судові витрати по справі.

4.  Розглянути апеляційну скаргу за моєю відсутністю.

 

Додатки:

1.   Копія апеляційної скарги для Відповідача;

2.   Квитанція про сплату судового збору.

 

Последние комментарии

Опрос

Как долго вы судитесь?: