• warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.
  • warning: call_user_func_array() expects parameter 1 to be a valid callback, function 'acquia_marina_username' not found or invalid function name in /home/zedinuas/public_html/includes/theme.inc on line 669.

Апелляионная жалоба

SerChubov аватар
Страница для печатиПослать другу

До апеляційного  суду Закарпатської області

88000, м. Ужгород, вул. Довженка, 7

 

Через Ужгородський міськрайонний суд

Закарпатської області

88017, м.Ужгород, вул.Загорська, 53

 

Особа що подає скаргу: Агафонова Анастасія В`ячеславівна

88000,  м.  Ужгород,  вул.Віннична 23 кв.2  

 тел. 30903

 

Відповідач:  Управління праці та соціального захисту

населення Ужгородської міської ради в м.Ужгород

88000,Ужгород     пл.Ш.Петефи 24-26

 тел.612979

 

 Копію постанови в повному обсязі отримано 28.06.2010р.

 

 

 

                            АПЕЛЯЦІЙНА  СКАРГА

 на постанову Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської                    області  від 14.06.2010р. по справі № 2-а-1146/10.

 

 

 Заява  про апеляційне  оскарження, з проханням о продовженні строку її подання та поясненнями, направлена до апеляційного  суду Закарпатської області  через  Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області 30.06.2010 р.(копія заяви – Додатки № 2)

 

 

 

    14.06.2010 р. Ужгородським міськрайонним судом  (суддя Івашкович І.І.) було прийнято постанову (проголошено вступну та резолютивну частину судового рішення) по  справі №2А-1146/10, за адміністративним позовом Aгафонової Анастасії В`ячеславівни (Позивача)  до Управління праці і соціального захисту населення Ужгородської міської ради в м.Ужгород  щодо розміру допомоги при народженні дитини та  допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

  При проголошенні вступної та резолютивної частини судового рішення суддя, порушуючи п.4 ст.163 КАС України, не пояснив порядок його оскарження. А поскильки позов  подавався мною згідно КАС України,

то і заяву про апеляційне оскарження було подано по КАСУ до Львівського апеляційного адміністративного суду 21.06.2010р.(копія заяви – Додатки № 3)

 

 В позові оскаржувалися дії та бездіяльність Відповідача та висувалися вимоги до суду:

1. Визнати неправомірними дії Відповідача, щодо відмови здійснення перерахунку та виплати доплати допомоги при народженні дитини та допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

2.Негайно стягнути, на мою користь, з Відповідача недоотриману,внаслідок невиконання останнім вимог законодавства України, допомогу при народженні дитини, в розмірі  1963,80 грн

3.Негайно стягнути, на мою користь, з Відповідача недоотриману, внаслідок  невиконання    останнім  вимог законодавства України, суму допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею  трирічного віку за період з жовтня 2007 р. по січень 2010 р., в розмірі  14232,25 грн.

4.Стягнути, на мою користь, з Відповідача суму % інфляції, за весь час прострочення, в розмірі  9256,04 грн.

5.Стягнути, на мою користь, з Відповідача 3% річних від недоотриманої простроченої суми, в розмірі  763,56 грн.

6.Стягнути, на мою користь, з Відповідача моральну шкоду, яку я оцінюю в розмірі  8000 грн.

7.Стягнути, на мою користь, з Відповідача витрати по судовому процесу в повному обсязі .

8.Зобов’язати Відповідача  в подальшому виплачувати допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку  у відповідності з нормами діючого законодавства, але не менше прожиткового мінімуму, гарантованого Конституцією.

9.Ухвалити постанову про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

10.Зобов’язати Відповідача виконати постанову суду, за цим позовом, негайно.

11.Зобов'язати Відповідача надати звіт про виконання рішення суду і встановити  строк  подання  зазначеного  звіту.

Зазначеним рішенням повністю відмовлено у задоволенні позовних вимог. 

 

Суд першої інстанції мотивував таку постанову тим, що:

 

 

-         Відповідно до ст.99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав,свобод та інтересів особи встановлюються річний строк;

-         Відповідно до ст.100 КАС України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні позову, за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін, що має місце в даному випадку;

-         Із вимогами про поновлення процесуального строку позивачка не зверталася.

-         Вказана допомога виплачувалась з врахуванням того, що розмір допомоги визначається Верховною Радою України в Законі «Про Державний бюджет України на відповідний рік» у відсотковому відношенні до прожиткового мінімуму.

-     

Зазначена постанова виготовлена у повному обсязі та отримана Позивачем

28 .06. 2010 року.

 

  З даною постановою я не  згодна. Вважаю, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, у зв’язку з чим зазначена постанова прийнята всупереч вимогам чинного законодавства, не є законною та обґрунтованою, як цього вимагають норми ст.159 КАС України, та прийнята з порушенням матеріального та процесуального права на підставі неправильного та неповного дослідженням судом першої інстанції доказів і встановленням обставин у справі.

   Тому прошу Апеляційний Суд зазначену постанову скасувати та прийняти нове судове рішення по справі, яким повністю задовольнити позовні вимоги, з огляду на наступне:

 

1) неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи;

 

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими;

 

3) невідповідність висновків суду обставинам справи;

 

4) порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

 

 

 

 

І. Щодо визначення строку звернення до адміністративного суду:

 

 

   Визначаючи строк звернення до суду та застосувавши до мене наслідки пропуску строку, суд не вірно встановив обставини справи а також порушив норми процесуального права, а саме:

 

Суд не дослідив та помилково встановив момент, з якого між мною та Відповідачем  виник  спір, тобто саму суть позову.

 

 У відповідності із Порядком призначення і виплати допомоги сім'ям з дітьми, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. №1751:

 

Про призначення державної допомоги сім'ям з дітьми чи про відмову в її призначенні із зазначенням причини відмови та порядку оскарження цього рішення орган, що призначає і виплачує зазначену допомогу, видає чи надсилає заявникові письмове повідомлення протягом п'яти днів після прийняття відповідного рішення.» (п. 43)

 

 Але у порушення цього обов'язку, будь-яких повідомлень від Відповідача щодо порядку призначення, нарахування та виплати вказаного виду  допомоги, її загального та щомісячного розміру, мені не надходило.

 

Відповідно до п. 57 цього Порядку, у разі затвердження нового розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку розмір допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку перераховуються без звернення осіб, яким вони призначені, з місяця набрання чинності актом законодавства, що встановлює новий прожитковий мінімум.

 

Ані вказаним Порядком, ані Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми»  не встановлені кінцеві терміни звернення за виплатою допомоги особою, яка має право на отримання її у зв'язку з доглядом за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Не встановлені обмеження щодо звернення особи за виплатою передбаченого відповідним законодавством розміру допомоги.

 

 

 

У відповідності із Законом України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р. №393/96-Вр із змінами та доповненнями, у кожного громадянина України є можливість для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення; громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності із заявою щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів (ч.1 ст.1).

 

Кінцевого терміну звернення зазначеним Законом також не встановлено.

 

Отже, таким правом може скористатися особа у будь-який час.

 

 Усе вищезазначене підтверджує, що моє право звернутися до УПСЗН за перерахунком та доплатою допомоги в повному обсязі не обмежено будь-якими строками. І відповідач це на судовому засіданні не спростовував, чим погодився с цим ствердженням, оскільки дійсно, немає жодного закону, який би встановлював такі строки.

 

 Отже після отримання мною останньої виплати, на мою Заяву від 15.12.2009р.( копія заяви до Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради у м.Ужгород-Додаток№3 к адміністративному позову) з проханням про перерахунок та доплату допомоги при народженні дитини до рівня 22,6 прожиткових мінімумів, встановленого на одну працездатну особу та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для працездатних осіб за період з 22.10.2007   по 20.06.2010р, я отримала письмову відповідь від Відповідача від 19.01.2010р. про відмову у здійсненні перерахунку та в доплаті допомоги по догляду за дитиною,  а прохання здійснити перерахунок розміру призначеної мені допомоги при народженні дитини було зовсім проігноровано(копія листа(відповіді) Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради  у м.Ужгород-Додаток№4 к адміністративному позову).

 

     Згідно з положеннями Ст.19 Закону «Про звернення громадян»: «Органи державної влади і місцевого самоврядування, … їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; … невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; … вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, …; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; …».

 

 

       Бездіяльність щодо реалізації мого права на перерахунок розміру державної допомоги є порушенням, в результаті недотримання державою в особі відповідача своїх позитивних обов'язків (це такий обов'язок, коли держава повинна діяти таким чином, щоб захистити соціальні права людини), що створило для мене ситуації непевності стосовно реалізації зазначеного права.

Тобто, сама суть позову  -  у відмові на моє звернення зробити перерахунок допомоги,  у бездіяльності Відповідача щодо реалізації моїх та моєї дитини прав гарантованих Конституцією та Законами України,  про що мною було неодноразово зазначено і в самому позові,  і в залі судового засідання.

 

 

 

   Також, мною  було звернуто увагу, що згідно з положеннями п.1 Ст. 3 «Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року»: «В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага  приділяється  якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.»

 

Згідно статті 5 Сімейного кодексу України держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується відповідно до статті  20  Сімейного кодексу України.

 

     Але ж суд не звернув уваги на викладені мною доводи та дійсні обставини справи, що призвело до того, що суд помилково та необґрунтовано прийняв неправдиві посилання Відповідача на пропущення строку звернення до адміністративного суду, який зовсім не був пропущеним.

 

Отже, обґрунтовуючи підставу для відмови у задоволенні мого позову тим, що «Позивачем пропущений річний строк звернення до суду,  суд не вірно  встановив,  яке саме право із порушених Відповідачем є предметом  позову.

 

Тобто, мій позов полягав  не  у  призначенні  (скасуванні рішення про призначення) спірної допомоги, а  у  відмові УПСЗН щодо реалізації мого права на здійснення перерахунку та доплати. Не погодившись із відмовою, намагаючись захистити своє право,  використавши право досудового урегулювання виниклого спору - виникло звернення до суду. А до того, як Відповідач відмовив мені у перерахунку та доплаті допомоги в повному обсязі, спору між мною та Відповідачем ще не існувало, він почався лише коли 19.01.2010 р. я отримала таке рішення.

 

 Усе вищезазначене не було спростовано Відповідачем, а також не спростовано але ж і не прийнято до уваги судом.

 

 Як я вже зазначала вище:

 

Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство.

 

І навіть, якщо не брати до уваги той факт, що до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується відповідно до статті  20  Сімейного кодексу України, хочу звернутися саме до норм КАСУ:

 

  П.4 ст. 99 КАСУ визначено : якщо законом встановлена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.

 

  Так, не погоджуючись у повному обсязі з даним рішенням Відповідача у його письмовій відповіді, яку я отримала 19.01.2010р, вважаючи таке рішення противоправним та таким, що порушує мої права, гарантовані Конституцією (з підстав, викладених у моєму адміністративному позові), керуючись положеннями ЗУ «Про звернення громадян» та згідно п.4 ст. 99 КАС України, у порядку досудового врегулювання спору, мною була надіслана Скарга, щодо дій Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, в Головне управління праці та соціального захисту населення Закарпатської ОДА  (про що були надані докази до суду) з вимогою про поновлення моїх конституційних прав, порушених Відповідачем.  Але з відповіддю Головного управління я також не згодна, оскільки його позиція щодо перерахунку та доплати мені недоотриманої допомоги співпадає з позицією Відповідача, з чим я не згодна в повному обсязі з причин, які я змушена була викласти в адміністративному позові, звертаючись до суду за захистом моїх прав.

 

      Таким чином, відповідно до вищезазначених законів,  мною була використана можливість досудового порядку вирішення спору:

 

Тобто,  згідно п.4 ст. 99 КАСУ, обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня отримання мною відповіді від Головного Управління праці та соціального захисту населення Закарпатської ОДА ,

 

                                               а саме з 25.01. 2010 р.,

 

 

тому у суду не було ніяких підстав для застосування обмежувальних норм Кодексу адміністративного судочинства України, нехтуючи при цьому  п.4 ст. 99 КАСУ.

 

Вважаю, що такі дії суду є порушенням норм процесуального права, та свідчать про неувагу до моєї справи.

 

 

ІІ. Щодо порушень норм процесуального права:

 

1. Щодо відмови Суду попередньої інстанції визнати протиправними дії та бездіяльність Відповідача.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони зокрема: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

 

Однак, передбачена законом перевірка фактично не була здійснена у повному обсязі. Ні в описовій, ні в мотивувальній, ні в резолютивній частинах рішення не наведені висновки суду з цього приводу.

 

Так, зазначена постанова прийнята з порушенням вимог ч. 3 ст. 2 КАС України, оскільки судом першої інстанції не було перевірено відповідність дій Відповідача  (призначення спірних видів допоміг) Конституції України та законам України.

Крім того, судом першої інстанції не розглядалося питання стосовно того, чи були дії (бездіяльність) Відповідача безсторонніми (неупередженими) та добросовісними. Адже Відповідачем, за наявності обставин щодо відновлення права осіб на отримання спірних видів допоміг у належних розмірах, не було зроблено дій, які б підтверджували намагання Відповідача сумлінно виконувати свій обов’язок – надання гарантованої соціальної допомоги.

 

Так, мною заявлені такі вимоги, які були предметом дослідження під час судового розгляду:

 

- Визнати дії Відповідача  щодо відмови у проведенні перерахунку та доплаті допомоги по народженню та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до розміру, гарантованого Конституцією України та Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" № 2240-ІІІ противоправними;

 

Ці вимоги до Суду є самостійним позовом класу «Позовів про визнання», предметом якого є спосіб захисту порушеного права засобом «визнання протиправними дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень».

 

 Юридичними підставами цієї позовної вимоги є:

1.1.   Негативний обов'язок усіх суб'єктів відносин з приводу реалізації, утвердження і забезпечення прав і свобод людини – заборона обмежувати конституційні права громадян (Ст. 64 Конституції: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України»);

1.2.   Негативний обов'язок усіх суб'єктів конституційних правовідносин – заборона посягань на права і свободи, людей, та їх позитивний обов'язок - неухильно додержуватися Конституції України та законів України (Ст. 68 Конституції: «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей»);

1.3.   Позитивний обов'язок суб'єктів владних повноважень – діяти лише в в межах повноважень що передбачені Конституцією та законами України (ч.2 Ст. 19 Конституції: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»);

1.4.   Конституційна гарантія – негативний обов'язок – заборона звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ч.3 Ст. 22 Конституції: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»);

1.5.   Гарантія захисту нормами міжнародного договору (ч.1 Ст. 1 «Захист власності» Протоколу 1 до Конвенції: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права»);

1.6.   Правові наслідки рішень Конституційного Суду України, зокрема преюдеціальність його рішень у процесах правозастосування.

 

Конституція України, як соціальної, правової держави (Ст.1 Конституції), визнає людину та її недоторканність (захист від посягань на її (людини) права) найвищою соціальною цінністю (ч.1 Ст.3 Конституції)

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини (які, наряду з їх гарантіями, визначають зміст і спрямованість діяльності держави) є головним обов'язком держави (ч.2 Ст.3 Конституції).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2 Ст. 19 Конституції), та здійснювати свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ч.2 Ст.6 Конституції), зокрема, в межах змісту і спрямованості, та головного обов'язку діяльності держави - утвердження і забезпечення прав і свобод людини, їх гарантій; діяльності, під час якої заборонено обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина (ч.1 Ст.64 Конституції).

А отже - утвердження і забезпечення прав і свобод людини, їх гарантій, заборона обмеження конституційних прав людини  – це ті межі, які складають загальну конституційну компетенцію усіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування (їх структурних підрозділів, посадових осіб), та яка є – складовою частиною усіх (встановлених законом, делегованих державою) їх повноважень та обов'язків при виконанні ними поставлених державою завдань.

Визнаючи право громадян на достатній життєвий рівень (Ст. 46 Конституції), держава гарантує його:

-   охороною державою сім'ї, дитинства та материнства (ч.ч. 2,3 Ст. 51 Конституції);

-   захистом можливості громадян заробляти собі на життя (у тому числі на виконання конституційного обов'язку, щодо утримання дітей) працею, яка є складовою частиною конституційного права на працю (ч.1 Ст. 43 Конституції);

-   правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, якими забезпечується рівність прав жінки та чоловіка,  яка є складовою частиною системи захисту від дискримінації, засобом встановлення Конституцієй рівності конституційних прав і свобод громадян (ч. 3 Ст. 24 Конституції);

-   правом на забезпечення громадян у разі втрати працездатності, та в інших випадках, передбачених законом, як складової частини конституційного права на соціальний захист, яке гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням (Ст. 46 Конституції).

Таким чином, невизнання дій та бездіяльності Відповідача  противоправними та відмова у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, спричинено помилковим звуженням Судом предмету позову, та неповним  дослідженням фактичних  та правових підстав під час розгляду справи у судовому засіданні.

 

Вважаю такі дії суду грубим порушенням норм процесуального права.

 

 

 2. Щодо належного мотивування рішення суду.

 

Згідно ч. 2  та  ч.3 ст. 163 КАС України описова  та  мотивувальна  частини  постанови суду  мають  містити  зокрема:

-  пояснення осіб, які беруть участь у справі;

-  встановлені  судом  обставин  із  посиланням на  докази,  а  також мотивів неврахування  окремих  доказів;

- мотивів, з  яких  суд  виходив  при  прийнятті  постанови,  і положення закону, яким  він  керувався.

 Однак, ні описова, ні мотивувальна частини постанови, що оскаржується, не відповідає вимогам ст.163 КАС України.

 

Згідно до ст. 69 КАС України:

«Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.»

Проте, постанова суду першої інстанції не містить доказів та обставин, що мають значення при вирішенні саме цієї справи, що вказує на відсутність будь - якого аналізу спірних правовідносин судом першої  інстанції, та використання шаблонного рішення з відмовою у задоволенні позову без врахування тексту конкретного позову:  його обґрунтування та змісту самих позовних вимог.

   Так, у постанові зазначено:

«У жовтні 2007р. позивачка звернулась до УПСЗН Ужгородської міськради та надала відповідні документи із заявою про нарахування допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, відповідно до

ст.15 Закону України « Про державну допомогу сім’ям з дітьми».

 

Але я в своїй заяві не посилалась конкретно на цей закон. Якщо це встановлені  судом  обставини, то де  посилання на  докази?

 

Оскільки я застрахована в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, то призначення та виплата допомоги при народженні та догляду за дитиною, на виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 16 січня 2007р.№ 32, повинно було відбуватися згідно Наказу Міністерства праці та соціальної політики від 6 грудня 2006р.№ 453 на підставі документів визначених Законом України «Про загальнообов’язкове державне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18.01. 2001 р. №2240-ІІІ. Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, повинна відповідати розміру соціальних виплат, встановлених статтею 46 Конституції України,  статтею 17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 р. №2017-ІІІ.

 

Це свідчить, про ігнорування судом відсутності у матеріалах справи потрібних доказів та ухвалення рішення без ознайомлення з потрібними доказами.

Вважаю такі дії суду порушенням норм процесуального права.

 

 

3. Щодо застосування судом першої інстанції норм Закону України «Про Державний бюджет».

 

 Судом першої інстанції рішення по справі прийнято на підставі норм Законів України «Про Державний бюджет України на 2007 рік», «Про Державний бюджет на 2008 рік та «Про Державний бюджет України на 2009 рік» .

 

Згідно до ч.2 ст. 8 Конституції України встановлено вимогу щодо законів України:

 

«…Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй…»

 

 Проте, Закони України «Про Державний бюджет України на 2007 рік», «Про Державний бюджет на 2008 рік» та «Про Державний бюджет України на 2009 рік» були прийняті з порушенням цього принципу.

 

 

 

 

Саме тому, за конституційним поданням Верховного Суду та народних депутатів України щодо відповідності Конституції України норм Законів України «Про Державний бюджет України на 2007 рік», «Про Державний бюджет на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України» Конституційним Судом України були винесені рішення №6-рп/2007 від 09.07.2007р. та № 10-рп/2008 від 22.05.2008р.

 

Але судом не взято до уваги висновки Конституційного Суду України, яким неодноразово визначалося:

 

«Закон про Державний бюджет України … стосується виключно встановлення доходів та видатків держави, тому ним не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України та встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України.» (п.4. мотивувальної частини РКСУ від 09.07.2007р. №6-рп/2007).

 

 «законом про Держбюджет не можна вносити змiни до iнших законiв, зупиняти їх дiю чи скасовувати їх, … це створює протирiччя у законодавствi, i як наслiдок – скасування та обмеження прав i свобод людини i громадянина. У разi необхiдностi зупинення дiї законiв, внесення до них змiн i доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремi закони» (п.п. 5.4 п. 5 мотивувальної частини РКСУ від 22.05.2008р. № 10-рп/2008).

 

 Рішенням Конституційного Суду України від 27.11.2008р. №26-рп/2008 остаточно вирішено питання щодо невідповідності Конституції України (неконституційність) норм закону про Державний бюджет України, що змінюють інші закони, суть якого полягає в наступному:

«Закон про Державний бюджет України … створює належнi умови для реалiзацiї законiв України, iнших нормативно-правових актiв, ухвалених до його прийняття, якi передбачають фiнансовi зобов’язання держави перед громадянами i територiальними громадами. Саме у виконаннi цих зобов’язань утверджується сутнiсть держави як соцiальної i правової.

 

 Відповідно до статей 1, 3 Конституцiї України та принципiв бюджетної системи (стаття 7 Кодексу) держава не може довільно вiдмовлятися вiд взятих на себе фiнансових зобов’язань, передбачених законами, iншими нормативно-правовими актами, а повинна дiяти ефективно i вiдповiдально в межах чинного бюджетного законодавства…

 

 

 

…загальносуспільні потреби, до яких належить і забезпечення права на соціальний захист громадян України, проголошений у статті 46 Конституції України, передбачаються у державних програмах, законах, інших нормативно-правових актах. Визначення відповідних бюджетних видатків у законі про Державний бюджет України не може призводити до порушення прав людини і громадянина, встановлених Конституцією України, зокрема щодо забезпечення рівня життя осіб, які отримують соціальні виплати та допомоги, що є основним джерелом існування, не нижчого за прожитковий мінімум.» (п.3.3. мотивувальної частини РКСУ від 27.11.2008 р. №26-рп/2008)

Тобто, відповідно до Конституції (в сенсі тлумачення ст.95) Закон про Державний бюджет України ґрунтується на діючих законах, а не змінює їх (закони) з метою зменшення видаткової частини бюджету, та всі норми Закону України «Про державний бюджет», якими змінюються норми інших законів України, є неконституційними.

 

 Не зважаючи на вищенаведені висновки, суд першої інстанції вважає, що:

  Закон України «Про Державний бюджет України на відповідний рік» та його положення мають вищу юридичну силу відносно інших спеціальних законів стосовно визначення порядку та розміру допомоги при народженні дитини та по догляду за дитиною:

 

«Вказана допомога виплачувалась з врахуванням того, що розмір допомоги визначається Верховною Радою України в законі «Про Державний бюджет України на відповідний рік».

 

 Вважаю, що судом взагалі не було з’ясовано обставин,  які є підставою для моїх вимог.

 

Суд не взяв до уваги, що Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2007р. №6-рп/2007 було визнано неконституційним пункт 7 статті 71 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» в частині зупинення на 2007 рік дії статті 41, та статті 43  Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням».

Тобто, з 09.07.2007 р. фактично поновлено дію ст.41 та право застрахованої особи на отримання допомоги при народженні дитини у розмірі 22,6 прожиткових мінімумів для дитини віком до 6 років.Та дію ст.43 та право застрахованої особи на отримання допомоги по  догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у розмірі не менш встановленого законом прожиткового мінімуму.

Крім того, Постановою Верховного Суду України від 01.11.1996р. №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» (п.2) роз’яснено:

 

«Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.»

 

Тобто, суд першої інстанції, застосувавши до мене, як до застрахованої особи, норми Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»:

 

  -  скасував мій статус застрахованої особи;

 

  - не з’ясував – чи відповідають норми ст.15 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» ( у зазначеній редакції) Конституції України;

 

   - обмежив моє конституційне право на отримання допомоги по догляду за дитиною та у розмірі, визначеному Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням».

 

  Положеннями ч.2 ст.70 Закону України «Про Конституційний Суд України» щодо порядку виконання рішень, висновків Конституційного Суду України треба розуміти як право Конституційного Суду України у разі необхідності визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки його виконання та покласти обов'язок на відповідні державні органи забезпечити це виконання. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку Конституційного Суду України порядок його виконання, відповідні державні органи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

   У Рішенні КСУ від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) зазначено:

 

 «…Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов’язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України» (частина друга статті 150)

«…Закони, інші правові акти, їх окремі положення, визнані рішенням Конституційного Суду України такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення).»( п. 4 мотивувальної частини).

 

Таким чином, наведені норми свідчать про обов'язок Відповідача по призначенню, нарахуванню та виплаті допоміг по народженню та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням у період з 22.06.2007 року по  день досягнення дитиною трирічного віку включно, тобто до 20.06. 2010р .

 

 

 Таким чином, суд першої інстанції, відмовивши в задоволенні позову фактично підтримав протиправні дії та незаконну бездіяльність Відповідача, тим самим:

 

- обмежив обсяг моїх конституційних прав та інтересів (ст.22 Конституції);

 

- використав неконституційні нормативно-правові акти не застосовні до мене, як до застрахованої особи (ст.152 Конституції України).

 

4. Щодо порушення порядку складення постанови у повному     обсязі.

 

Згідно до ст.167 КАС України:

 

« У разі проголошення в судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин постанови суд повідомляє час виготовлення постанови суду в повному обсязі.»

 

  14.06.2010р. (понеділок ) суддею Івашкович І.І. було проголошено, що у повному обсязі   Постанова буде виготовлена у п’ятницю, 18.06.2010р..

Але ні 18.06.2010р., ні 21.06.2010р.,ні 23.06.2010р. постанову мені надано не було.

  23.06.2010р. мною було подано Скаргу, Голові Ужгородського міськрайонного суду, в Комітет з питань правової політики Верховної Ради України та в Міністерство юстиції України, на неправомірні дії судді Івашкович І.І.(копія скарги- Додаток№4)

  25.06.2010р., знов не отримавши Постанову в повному обсязі, я написала Заяву Голові  Ужгородського міськрайонного суду стосовно цього питання, але відповідь досі не отримала.( копія заяви- Додаток№5)

  Всупереч п.3 ст. 160 КАС України постанова по справі в повному обсязі була виготовлена 25.06.2010р., лише через одинадцять  днів (а не п’ять, як передбачено КАС України) після оголошення вступної та резолютивної частини постанови.(копія повідомлення про направлення мені копії постанови-Додаток№6)

Вищевикладені порушення вважаю підставою для скасування постанови в зв’язку з недодержанням норм процесуального права, оскільки це насамперед свідчить про упередженість судді.

 

 

  Окремо звертаю увагу Шановного Суду, що з тексту рішення можна чітко стверджувати, що всі докази, які є в матеріалах справи, зовсім не були вивчені судом та при прийнятті рішення не були ані спростовані, ані враховані, що є порушенням норм процесуального права. Більш того, замість аналізу дійсних моїх доводів, Суд застосовує наслідки пропущення строку звернення до суду, керуючись неправдивими та відсутніми у справі доводами.

  Суд зовсім не дав оцінки неправомірної бездіяльності Відповідача, не врахував усі обставини, що мають значення для прийняття рішення та не керувався законодавством, яке підлягало застосуванню в даному випадку.

 

 Те що суд при вирішенні справи керується неіснуючими та видуманими самім судом доказами, зовсім не підлягає аніякім нормам Законів України, Конституції та порушує гарантоване мені право на справедливе судочинство та належне здійснення правосуддя (Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а також «право на ефективне поновлення  у  правах компетентними національними судами при порушенні основних прав, наданих мені Конституцією або законом» (Ст. 8  Загальної  декларації  прав  людини).

 

5.  Ігнорування судом першої інстанції Конституції України та міжнародного законодавства при  розгляді  даного  спору.

 

В моєму позові були надані пояснення щодо застосування Конституції України та міжнародного законодавства при вирішенні спору.

 

Суд першої інстанції у оскаржуваній постанові не спростував аргументи, наведені мною у позові, навіть не посилаючись на норми Конституції України, та й не взяв їх до уваги, що є порушенням процесуальних норм та призвело до невірного застосування матеріального права, і, як наслідок, до прийняття незаконного та необгрунтованого рішення.

 

Відповідно до статті 8 КАС України:

 

 «1. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповіднодо якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями...

 

2. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

 

3. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується…»

 

 Але судом першої інстанції, всупереч зазначеного принципу верховенства права прийнято рішення без врахування пріоритету прав людини перед правами суб'єктів владних повноважень, судової практики Європейського Суду з прав людини, правових норм Конституції України та висновків Конституційного Суду України.

 

 Згідно з положеннями Конституції України:

 

«Україна є … демократична, соціальна, правова держава.» (Ст.1 Конституції),

 

«Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком…» (ч.2 Ст.3 Конституції);

 

«Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.» (Ст.21 Конституції),

 

«Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.» (Ст.22 Конституції),

 

«Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.» (ч.1 Ст.64 Конституції);

 

«Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.»(Ст.46 Конституції).

 

«Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.» (Ст.48 Конституції).

 

„Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.”(ст.56 Конституції)

 

„Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним

особам  актами  і    діями,    що    визнані    неконституційними,

відшкодовується державою у встановленому законом порядку”(ч.3 ст.152 Конституції).

 

Тобто, наділивши мене, як мати дитини віком до трьох років, конституційною гарантією на соціальний захист (ст.46 Конституції) щодо виплати допомоги по догляду за дитиною у розмірі прожиткового мінімуму, держава взяла на себе публічне зобов’язання щодо забезпечення належного матеріального рівня життя.

 

Держава, передбачивши асигнування соціальних гарантій, сама визначає якими державними органами ці виплати будуть здійснюватись.

 

Тому, починаючи з 2007 року, Відповідачу делеговані повноваження здійснювати застрахованим особам призначення та виплату допомоги по догляду за дитиною згідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням».

 

 

Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини.

 

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини»

 

«Суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї та практику Європейського Суду як джерела права.»

 

Згідно ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України»:

 

«1. Чинні міжнародні договори України … є частиною національного законодавства.

 

2. Якщо міжнародним договором України … встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.»

 

Згідно з положеннями п.1 ст.3 «Конвенції про права дитини» від 20.11.1989р.:

 

«В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.»

 

 Згідно Загальної декларації прав людини:

 

-»кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення…» (ст.22);

 

-»кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини» (ч.1 ст.25);

 

-»материнство та дитинство дають право на особливе піклування і допомогу.» (ч.2 ст.25).

 

-»і ніщо у даній Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у даній Декларації.» (ст. 30).

 

 Таким чином, суд першої інстанції, відмовивши в задоволенні позову фактично підтримав протиправні дії та незаконну бездіяльність Відповідача, тим самим:

 

- обмежив обсяг моїх конституційних прав та інтересів (ст.22 Конституції);

 

- використав неконституційні нормативно-правові акти не застосовні до мене, як до застрахованої особи (ст.152 Конституції України).

 

 

ІІІ.  Підстави для звернення до Європейського суду з прав людини.

 

  Як було вже зазначено, судом першої інстанції не взято до уваги практику Європейського суду з прав людини.

 Верховний Суд України у рішенні від 14 липня 2005р., висловлюючи свою точку зору щодо правової природи прецедентів Страсбурзького суду, підкреслив:

 

«…рішення Європейського суду з прав людини, якими надаються тлумачення та практика застосування положень Конвенції, є формою прецедентного права, що розширює нормативний обсяг Конвенції, встановлюючи нові загальнообов’язкові правила».

 

 

 

Хочу звернути увагу Шановного Суду на декілька справ Європейського Суду з прав людини:

 

1. «Кечко проти України»

 

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:

 

«Кожна фізична ...особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

 

Розглядаючи борги у сенсі поняття «власності», яке міститься у частині першій статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції і не обмежено лише власністю на фізичні речі та не залежать від формальної класифікації у національному законодавстві, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права» і, таким чином, як власність.

 

Тому, при розгляді справи «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету.

 

«Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство.

 

Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (п.23 рішення суду).

 

У зв’язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів - закону України, відповідно якому встановлена допомога з бюджету і який є діючим та Закону України «Про Державний бюджет України»на відповідний рік, де положення останнього Закону, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.

 

Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 «Бурдов проти Росії»)».

 

 

 

2. Yvonne van Duym v. Home Office (Case 41/74 van Duym v. Home Office)

 

Правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на отримання соціальної допомоги основані на принципі юридичної визначеності.

 

Зазначений принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

 

Принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов’язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії.

 

Така дія зазначеного принципу пов’язана з іншим принципом – відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов’язань для запобігання відповідальності.

 

При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в цьому випадку це надання допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, держава чи орган вважаються такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

 

3. «Проніна проти України»,

 

В цій справі національний суд просто проігнорував посилання позивачки на норми Конституції України.

 

Заявниця скаржилася, що суди не розглянули повністю її аргументи, зокрема щодо розміру її пенсії в порівнянні з прожитковим мінімумом, встановленим статтею 46 Конституції. Заявниця посилалася щодо суті на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає, що:

 

«Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...»

 

24. У правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції і, якщо існує сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження...

 

25. У цій справі заявниця зверталась до національних судів з вимогою вирішити її спір щодо пенсії з органами соціального забезпечення (а саме з місцевим управлінням праці та соціального захисту населення). Заявниця посилалася, зокрема, на положення статті 46 Конституції, заявляючи, що її пенсія не повинна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак національні суди не вчинили жодної спроби проаналізувати позов заявниці з цієї точки зору, попри пряме посилання у кожній судовій інстанції. Не у компетенції Суду вирішувати, який шлях міг би бути най адекватнішим для національних судів при розгляді цього аргументу. Однак, на думку Суду, національні суди, цілком ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали свої зобов’язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції.

 

Отже, Європейский суд з прав людини прийшов до висновку, що відповідно було порушення цього положення.

 

Таким чином, суд першої інстанції своїм рішенням, мотивація якого повністю суперечить нормам Конституції України, висновкам Конституційного Суду України, не враховує судову практику Європейського Суду з прав людини, порушив моє право на поновлення у правах, закріплене у ст. 8 «Загальної декларації прав людини»:

 

«Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі  порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.»

 

Вважаю, що

 

- нехтування норм процесуального права;

 

- невірне застосування та нехтування норм матеріального права;

 

-порушення принципів адміністративного судочинства, зокрема, недотримання судом першої інстанції:

 

        - принципу верховенства права, в тому числі практики Європейського суду з прав людини,

 

         - принципу законності,

 

             - вирішення справи на підставі законів, що суперечать Конституції України,

 

         - ігнорування самої Конституції України,

 

 - ігнорування доказів, обґрунтувань та пояснень, наданих до суду першої інстанції -

 

призвели до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення по справі.

 

  Окремо звертаю увагу Шановного Суду, що з тексту рішення можна чітко стверджувати, що всі докази, які є в матеріалах справи, зовсім не були вивчені судом та при прийнятті рішення не були ані спростовані, ані враховані, що є порушенням норм процесуального права. Більш того, замість аналізу дійсних моїх доводів, Суд застосовує наслідки пропущення строку звернення до суду, керуючись неправдивими та відсутніми у справі доводами.

  Суд зовсім не дав оцінки неправомірної бездіяльності Відповідача, не врахував усі обставини, що мають значення для прийняття рішення та не керувався законодавством, яке підлягало застосуванню в даному випадку.

 

 Те що суд при вирішенні справи керується неіснуючими та видуманими самім судом доказами, зовсім не підлягає аніякім нормам Законів України, Конституції та порушує гарантоване мені право на справедливе судочинство та належне здійснення правосуддя (Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а також «право на ефективне поновлення  у  правах компетентними національними судами при порушенні основних прав, наданих мені Конституцією або законом» (Ст. 8  Загальної  декларації  прав  людини).

 

 

На підставі вищенаведеного, керуючись:

 

 

Статтями 1, 3, 8, 19, 21, 22, 46, 48, 55, 56, 64, 68, 152 Конституції України;

 

Статтями 3,4,29,40-44 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»

 

Статтями 1, 4, 7, 15, 19 Закону України «Про звернення громадян»;

 

Статтями 1, 17, 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»;

 

Постановою №9 від 01.11.1996 р. Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»;

 

П.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади»;

 

Законом України «Про міжнародні договори України»;

 

Законом України "Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини",

 

Конвенцією по правам дитини від 20 листопада 1989 року;

 

Статтею 62 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік»;

 

Статтею 58 Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік»;

 

Статтею 46 Закону України «Про Державний бюджет України на 2009 рік»;

 

Рішенням Конституційного Суду України №26-рп/2008 від 27.11.2008 р.;

 

Рішенням Конституційного Суду України №10-рп/2008 від 22.05.2008 р.;

 

Рішенням Конституційного Суду України № 6-рп/2007 від 09.07.2007 р.;

 

Статтями 1,2,8,10,13,пп.2 п.1 ст.15, ст. 303, пп.2 п 1. Ст. 307,ст.309,ст.314 Цивільного процесуального кодексу України

 

 

            ПРОШУ ШАНОВНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД:

 

1. Прийняти апеляційну скаргу до розгляду.

 

2. Скасувати постанову Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області  від 14.06.2010р. по справі № 2а--1146/10.

 

3. Ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

 

4. Стягнути з Державного бюджету України на мою користь всі понесені мною судові витрати по справі.

 

5. Розглянути апеляційну скаргу за моєю присутністю.

 

  Додатки:

 

1. Копія апеляційної скарги для Відповідача – 2 прим.

2. Копія заяви  про апеляційне  оскарження, з проханням о продовженні строку її подання та поясненнями від 30.06.2010р.

3. Копія заяви про апеляційне оскарження, яке  було подано по КАСУ до Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.06.2010р.

4. Копія скарги Голові Ужгородського міськрайонного суду, в Комітет з питань правової політики Верховної Ради України та в Міністерство юстиції України, на неправомірні дії судді Івашкович І.І. від 23.06.2010р.

5. Копія заяви Голові  Ужгородського міськрайонного суду від 25.06.2010р.

6. Копія повідомлення про направлення мені копії постанови від 25.06.2010р.

7. Квитанція про сплату судового збору.

 8.Квитанція про сплату ІТЗ.

 

 

02.06.2010р                                                                               Агафонова А.В.

 

Комментарии

SerChubov аватар

Изменённый вриант п.І Щодо візначення строку звернення

І. Щодо визначення строку звернення до адміністративного суду:

Визначаючи строк звернення до суду та застосувавши до мене наслідки пропуску строку, суд не вірно встановив обставини справи а також порушив норми процесуального права, а саме:

Суд не дослідив та помилково встановив момент, з якого між мною та Відповідачем виник спір, тобто саму суть позову.

Тобто, мій позов полягав не у призначенні (скасуванні рішення про призначення) спірної допомоги, а у відмові УПСЗН щодо реалізації мого права на здійснення перерахунку та доплати. Не погодившись із відмовою, намагаючись захистити своє право, використавши право досудового урегулювання виниклого спору - виникло звернення до суду. А до того, як Відповідач відмовив мені у перерахунку та доплаті допомоги в повному обсязі, спору між мною та Відповідачем ще не існувало, він почався лише коли 19.01.2010 р. я отримала таке рішення.
Суть мого позову - у відмові суб'єкта владних повноважень, на моє звернення, зробити перерахунок допомоги, у бездіяльності Відповідача щодо реалізації моїх та моєї дитини прав гарантованих Конституцією та Законами України, про що мною було неодноразово зазначено і в самому позові, і в залі судового засідання.
Але ж суд не звернув уваги на викладені мною доводи та дійсні обставини справи, що призвело до того, що суд помилково та необґрунтовано прийняв неправдиві посилання Відповідача на пропущення строку звернення до адміністративного суду, який зовсім не був пропущеним:

Отже після отримання мною останньої виплати, на мою Заяву від 15.12.2009р.( копія заяви до Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради у м.Ужгород-Додаток№3 к адміністративному позову) з проханням про перерахунок та доплату допомоги при народженні дитини до рівня 22,6 прожиткових мінімумів, встановленого на одну працездатну особу та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для працездатних осіб за період з 22.10.2007 по 20.06.2010р, я отримала письмову відповідь від Відповідача від 19.01.2010р. про відмову у здійсненні перерахунку та в доплаті допомоги по догляду за дитиною, а прохання здійснити перерахунок розміру призначеної мені допомоги при народженні дитини було зовсім проігноровано(копія листа(відповіді) Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради у м.Ужгород-Додаток№4 к адміністративному позову). Так, не погоджуючись у повному обсязі з даним рішенням Відповідача у його письмовій відповіді, яку я отримала 19.01.2010р, вважаючи таке рішення противоправним та таким, що порушує мої права, гарантовані Конституцією (з підстав, викладених у моєму адміністративному позові), керуючись положеннями ЗУ «Про звернення громадян» та згідно п.4 ст. 99 КАС України, у порядку досудового врегулювання спору, мною була надіслана Скарга, щодо дій Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, в Головне управління праці та соціального захисту населення Закарпатської ОДА (про що були надані докази до суду) з вимогою про поновлення моїх конституційних прав, порушених Відповідачем. 25.01.2010р. я отримала відповідь від Голови управління праці та соціального захисту населення Закарпатської ОДА.
Але з відповіддю суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду скарги я також не згодна, оскільки позиція Головного управління щодо перерахунку та доплати мені недоотриманої допомоги співпадає з позицією Відповідача, з чим я не згодна в повному обсязі з причин, які я змушена була викласти в адміністративному позові, звертаючись до суду за захистом моїх прав.
Таким чином, відповідно до вищезазначеного, мною була використана можливість досудового порядку вирішення спору:
Тобто, обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня отримання мною відповіді від Головного Управління праці та соціального захисту населення Закарпатської ОДА , а саме з 25.01. 2010 р.

Згідно з положеннями Ст.19 Закону «Про звернення громадян»: «Органи державної влади і місцевого самоврядування, … їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; … невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; … вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, …; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; …».
Бездіяльність щодо реалізації мого права на перерахунок розміру державної допомоги є порушенням, в результаті недотримання державою, в особі відповідача, своїх позитивних обов'язків (це такий обов'язок, коли держава повинна діяти таким чином, щоб захистити соціальні права людини), що створило для мене ситуації непевності стосовно реалізації зазначеного права.
У відповідності із Порядком призначення і виплати допомоги сім'ям з дітьми, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. №1751:
Про призначення державної допомоги сім'ям з дітьми чи про відмову в її призначенні із зазначенням причини відмови та порядку оскарження цього рішення орган, що призначає і виплачує зазначену допомогу, видає чи надсилає заявникові письмове повідомлення протягом п'яти днів після прийняття відповідного рішення.» (п. 43)
Але у порушення цього обов'язку, будь-яких повідомлень від Відповідача щодо порядку призначення, нарахування та виплати вказаного виду допомоги, її загального та щомісячного розміру, мені не надходило.
Відповідно до п. 57 цього Порядку, у разі затвердження нового розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку розмір допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку перераховуються без звернення осіб, яким вони призначені, з місяця набрання чинності актом законодавства, що встановлює новий прожитковий мінімум.
Ані вказаним Порядком, ані Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» не встановлені кінцеві терміни звернення за виплатою допомоги особою, яка має право на отримання її у зв'язку з доглядом за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Не встановлені обмеження щодо звернення особи за виплатою передбаченого відповідним законодавством розміру допомоги.

У відповідності із Законом України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р. №393/96-Вр із змінами та доповненнями, у кожного громадянина України є можливість для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення; громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності із заявою щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів (ч.1 ст.1).
Кінцевого терміну звернення зазначеним Законом також не встановлено.
Отже, таким правом може скористатися особа у будь-який час.

Також, мною було звернуто увагу, що згідно з положеннями п.1 Ст. 3 «Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року»: «В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.»
Згідно статті 5 Сімейного кодексу України держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство.
До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується відповідно до статті 20 Сімейного кодексу України.

Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. І навіть, якщо не брати до уваги той факт, що до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується відповідно до статті 20 Сімейного кодексу України, хочу звернутися саме до норм КАСУ:
П.4 ст. 99 КАСУ визначено :
якщо законом встановлена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, відповідно до вищезазначених законів, мною була використана можливість досудового порядку вирішення спору:
Тобто, згідно п.4 ст. 99 КАСУ, обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня отримання мною відповіді від Головного Управління праці та соціального захисту населення Закарпатської ОДА , а саме з 25.01. 2010 р., тому у суду не було ніяких підстав для застосування обмежувальних норм Кодексу адміністративного судочинства України, нехтуючи при цьому п.4 ст. 99 КАС України.

Усе вищезазначене підтверджує, що моє право звернутися до УПСЗН за перерахунком та доплатою допомоги в повному обсязі не обмежено будь-якими строками. І відповідач це на судовому засіданні не спростовував, чим погодився с цим ствердженням, оскільки дійсно, немає жодного закону, який би встановлював такі строки.
Усе вищезазначене не було спростовано Відповідачем, а також не спростовано, але ж і не прийнято до уваги, судом. Отже обґрунтовуючи підставу для відмови у задоволенні мого позову тим,що «Позивачем пропущений річний строк звернення до суду», суд :

- не вірно встановив яке саме право із порушених Відповідачем є предметом позову;
- порушив п.4 ст. 99 КАСУ.

Вважаю, що такі дії суду є грубим порушенням норм процесуального права, та свідчать про неувагу до моєї справи.

Последние комментарии

Опрос

Как долго вы судитесь?: