Хранилище информации по судебной практике в области восстановления конституционных прав мам на социальную помощь при рождении ребенка и по уходу за ребенком до достижения ним 3-х лет.

Внимание!!! Для НОВИЧКОВ специальная тема на форуме

Моя кассационная жалоба

Romada аватар
Страница для печатиПослать другу

 

Вищий адміністративний суд України

адреса:  01029, м. Київ,

вул. Московська, 8 корп.5

 

Особа, що подає скаргу (Позивач):

 

Відповідач:

Управління праці та соціального захисту населення

Подільської районної у м.Києві державної адміністрації,

що знаходиться за адресою:

04071, м.Київ, Вул. Ярославська, 31-Б

Начальник: Спіцина Т.А.

номер засобу зв’язку:

(044) 425 3119

 

Третя особа:

Управління Державного Казначейства України в м. Києві,

що знаходиться за адресою:

 

 

 

справа у суді першої інстанції № №2-А-786/09

 

справа у суді апеляційної інстанції № 22-2690/9167/2011

 

 

 

Касаційна скарга

на постанову Апеляційного суду м. Києва від 09.08.2011 р. по справі № 22-2690/9167/2011

 

 

20 березня 2009 року я, ПІБ, звернулася до Подільського районного суду м. Києва з позовом до Управління   праці   та   соціального   захисту   населення   Подільської  районної  державної адміністрації про визнання дій неправомірними та стягнення заборгованості по виплаті допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного вику. В якому оскаржувалися дії та бездіяльність Управління, та висувалися вимоги до суду:

  • Визнати неправомірними дії Відповідача щодо відмови у здійсненні перерахунку та виплати допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до розміру, встановленого Законом України №2240-ІІІ від 18.01.2001р "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням";
  • Стягнути на мою користь з Відповідача не отриману внаслідок невиконання останнім вимог законодавства України суму заборгованості  допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку за період з 29 січня 2007 р. по 30 квітня 2009 р. в розмірі  12 876 гривень 84 копійки (дванадцять тисяч вісімсот сімдесят шість гривень 84 коп.);
  • Стягнути на мою користь з Відповідача Інфляційні втрати щодо заборгованості недонарахованої суми допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку за період з січня 2007 р. по квітень 2009 р. в розмірі  3 566 грн. 40 коп. (три тисячі п’ятсот шістдесят шість грн. 40 коп.);
  • Зобов’язати Управління праці та соціального захисту населення Подільської районної у м. Київ державної адміністрації в подальшому провадити виплати допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, починаючи з травня 2009 року по 07 грудня 2009 року, або до часу припинення виплати цієї допомоги, якщо це станеться до трьхріччя дитини, в розмірі не менше прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом  на  сьогоднішній день  прожитковий  мінімум  складає  669,00 грн.) у відповідності з нормами діючого законодавства, яке не суперечить Конституції України;
  • Зобов’язати Головне Управління Державного Казначейства України в м. Києві виконати безспірне негайне списання коштів з рахунків Відповідача на мою користь в сумі 12 876 гривень 84 копійки (дванадцять тисяч вісімсот сімдесят шість гривень 84 коп.);
  • Зобов’язати Головне Управління Державного Казначейства України в м. Києві виконати безспірне негайне списання коштів з рахунків Відповідача на мою користь Інфляційні втрати щодо заборгованості в сумі 3 566 грн. 40 коп. (три тисячі п’ятсот шістдесят шість грн. 40 коп.);
  • Стягнути з Державного бюджету України на мою користь судові витрати по справі в розмірі – 3грн. 40коп. (Три гривні 40 копійок).
  • Зобов’язати Відповідача до негайного виконання постанови суду за цим позовом.
  • Зобов’язати Відповідача подати звіт про виконання судового рішення та встановити строк подання зазначеного звіту.

 

19 червня 2009 року Подільським районним судом м. Києва мій позов задоволено частково та винесено постанову, якою вирішено:

  • Позов задовольнити частково.
  • Поновити позивачу ПІБ строк для звернення до суду за захистом порушених прав.
  • Визнати неправомірними дії Управління праці та соціального захисту населення Подільської районної державної адміністрації щодо відмови ПІБ у здійсненні перерахунку допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
  • Зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Подільської районної державної адміністрації нарахувати ПІБ щомісячну допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в poзмipi прожиткового мінімуму, встановленого ст.62 Закону України «Про державний бюджет України на 2007 рік», ст.58 Закону України «Про державний бюджет України на 2008 рік» та ст.54 Закону України «Про державний бюджет України на 2009 рік» для застрахованої працездатної особи, передбачену ст. 15 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» та ст.43 Закону України «Про загальнообов'язкове держане соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», за період з 29.01.07р. по 07.12.09р, з відповідною індексацією, передбаченої Законом України «Про індексацію грошових доходів населення».
  • В іншій частині позовних вимог - відмовити.
  • Стягнути з Управління праці та соціального захисту населення Подільської районної державної адміністрації на користь ПІБ судовий збір в розмірі 3 (три) грн. 40 коп.

 

З рішенням суду першої інстанції я погодилась, однак Управління праці та соціального захисту населення Подільської районної державної адміністрації оскаржило цю постанову.

 

09 серпня 2011 року Апеляційним судом м. Києва винесена та проголошена постанова, якою апеляційна скарга Управління була задоволена.

При цьому вирішено:

  • Апеляційну скаргу Управління – задовольнити.
  • Скасувати постанову Подільського районного суду міста Києва від 19 червня 2009 року та постановити нову, якою відмовити у задоволенні позову ПІБ до Управління праці та соціального захисту населення Подільської районної державної адміністрації, третя особа Головне управління Державного казначейства України в м. Києві про визнання дій неправомірними та зобов’язати вчинити певні дії в повному обсязі.

 

З даною ухвалою Апеляційного суду м. Києва я не погоджуюсь, вважаю, що вона прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права.

 

Отже, вважаючи, що судове рішення суду апеляційної інстанцій по зазначеній справі не є законним та обґрунтованим, а прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, прошу суд касаційної інстанції скасувати постанову Апеляційного суду м. Києва від 09.08.2011 р. по зазначеній справі та не передаючи справи на новий розгляд ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

 

Свої вимоги до Суду касаційної інстанції обґрунтовую наступним.

 

І. Ігнорування  факту досудового  розгляду  спору.  Невірне встановлення дати виникнення спору. Неправомірне  застосування  строку   на   звернення   до   адміністративного  суду.  

 

 Відмовляючи у позовних вимогах, суд апеляційної інстанції  стверджує, нібито Позивач пропустив строк звернення до суду та застосовує приписи ст. 99 та ст. 100 КАСУ.

 

Однак, при цьому суд апеляційної інстанції нехтує п.4 ст.99 КАСУ та взагалі не встановлює дату, від  якої обчислюється строк звернення до суду.

 

П.4 ст.99 КАСУ передбачено, що якщо позивач скористався порядком досудового вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється річний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.

 

Оскільки я скористалась цім порядком, строк звернення до адміністративного суду повинен обчислюватися саме з дати отримання мною відповіді Головного Управління праці та соціального захисту населення Виконавчого органу Київської міської влади, а саме з 20.02.2009р.

 

Крім того, апеляційним судом не враховано, що я оскаржую відмову Управління у здійсненні перерахунку за № Ф-1245 від 17.11.08р., та вважаю, що строк звернення до суду мною не було пропущено.

 

На доказ цього мною було подано клопотання щодо поновлення строку для звернення до адміністративного суду з обґрунтуванням того, що строк звернення до суду пропущений з поважних причин, тобто згідно п.4 ст.99 КАСУ, однак воно було проігноровано судом апеляційної інстанцій.

 

Висновок суду апеляційної інстанції щодо пропуску мною строку звернення до суду не відповідають дійсним обставинам справи, бо різниця між відмовою Відповідача (17.11.2008р) і часом подання мною позову до суду (20.03.2009р) всього 4 місяця та 3 дні.

 

Замість  спонукання  органа  державної  влади  до  належного  виконання  законодавства  України,  суд  апеляційної  інстанції   знімає    відповідальність  з   органа  державної  влади   за   неналежне  виконання   законодавства  України  ( тобто  не  враховує  при  прийнятті  рішення  щодо  строку   наявність  обов’язку  Відповідача  видати   або   надіслати  мені  письмове  повідомлення  про   призначення  державної  допомоги та іншу інформацію)  та   покладає  на  людину  -  причому  людину,  яка   доглядає  за   новонародженою  дитиною  -  строгий   та  без заперечливий  обов’язок    контролювати   дії   цього  органа   державної  влади  на  предмет   належного  виконання  законодавства.  

 

Суд  апеляційної  інстанції  не  врахував,  що  Відповідач  порушив  моє право  на  отримання  повної  та  достовірної  інформації  щодо  моїх Конституційних  прав.  Та  змусив   за  рахунок  часу  спілкування  з  дитиною  та   здійснення  фізичного  та  психічного  її   виховання   (а  саме  з  такою  метою  я  знаходилася  у  відпустці  по  догляду  за  дитиною  до  досягнення  нею  трьох  років)  -   досліджувати  нормативно-правові  акти  щодо  реалізації   органом  соціального  захисту  населення  своїх   обов’язків.

 

Застосування  при  вирішенні  даного  спору  ст. 100 КАС  України  несе  не стільки  юридичне,  скільки  моральне  навантаження  -  бо,  з одного боку,  держава  декларує  захист  материнства  та  дитинства, визначає,  що  права  людини  є  найвищими  цінностями,  та,  з  другого боку,  застосовує  засоби  захисту  від  матері,   яка   доглядає  за   новонародженою  дитиною,  та,  яка  певний  час  мала  довіру  до  державного  органу  СОЦІАЛЬНОГО  ЗАХИСТУ  населення.

 

ІІ. ПОРУШЕННЯ СУДОМ НОРМ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

 

Відповідно до ст. 159 КАС України судові рішення повинні бути законними і обґрунтованими.

 

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права (ч. 2 ст. 159 КАС України).

 

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 3 ст. 159 КАС України).

 

Проте судове рішення апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам з наступних підстав:

 

Судом апеляційної інстанції було допущено грубе порушення процесуальних норм, яке полягає в порушенні ст.189 КАСУ - ухвала про відкриття апеляційного провадження складена лише 27.04.2011 р. та п.1 ч.2 ст.190 КАС України - мені не було надіслано копії апеляційної скарги Відповідача.

 

Стаття 163 КАС України встановлює вимоги щодо змісту постанови, зокрема до описової, мотивувальної та резолютивної частин. Всупереч вимогам цієї статті в мотивувальній частині чітко не зазначені встановлені судом обставини, які б виправдовували законність дій та бездіяльності відповідача.

 

Зазначена постанова прийнята з порушенням вимог ч.3 ст.2 КАС України, оскільки судом апеляційної інстанції не було перевірено відповідність дій Відповідача (призначення спірного виду допомоги) Конституції України та законам України: Відповідачем призначено та виплачено мені допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у розмірі, що не відповідає розміру соціальних виплат, встановлених статтею 46 Конституції України, статтею 17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000р. №2017-ІІІ та статтею 43 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18.01.2001р. №2240-ІІІ.

 

При вирішенні справи суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що оскільки до народження дитини я працювала (а.с. 8,13) (додаток 5), у відповідності до ч.1 ст.6 Закону України №2240-ІІІ я є особою, застрахованою в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності. Отже, при розгляді справи суду слід було встановити, до якої категорії осіб, які мають право на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, відноситься Позивач, та яку правову норму слід застосувати у даному спорі. Але суд вирішив справу без врахування статусу Позивача як застрахованої особи, що призвело до неправильного вирішення справи. До мене не було застосовано Закон України №2240-ІІІ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», у якому встановлено право застрахованих осіб на отримання вказаної допомоги та її розмір, а вирішено справу на підставі Закону України №2811 «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», яким встановлено права, порядок та розміри виплати такої допомоги для іншої категорії осіб (не застрахованим в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування).

 

Судом не було прийнято до уваги обставини, якими я обґрунтовувала позовні вимоги (Конституція України, Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», Рішення Конституційного суду України № 6-рп/2007 від 9 липня 2007 року, Рішення Конституційного Суду №10-рп/2008 від 22.05.2008р. та №26-рп/2008 від 27.11.2008р.), але повністю розглянуто та підтримано доводи Відповідача стосовно нормативно-правових актів, яким він керувався при призначенні допомоги.

 

 Зазначена обставина підтверджується відсутністю у судовому рішенні по справі апеляційної інстанції жодних посилань на обґрунтування позовних вимог.

 

Такий підхід до розгляду справи суперечить статті 7 КАС України та призвів до порушення судом попередньої інстанції таких принципів як рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом та змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі.

 

ІІІ. ПОМИЛКОВЕ ЗАСТОСУВННЯ НОРМ МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА

 

Згідно ч.2 статті 309 ЦПК України норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

 

У відповідності із п.3 ч.1 статті 161 КАС України під час прийняття постанови суду першої інстанції суд вирішує, зокрема, яку правову норму належить застосувати до спірних правовідносин. А у відповідності із п.2 ч.1 статті 301 ЦПК України при підготовці розгляду справи апеляційним судом визначається характер спірних правовідносин та закон, який їх регулює.

 

В порушення приписів частин 1-4 ст. 9 КАС України Апеляційним судом при вирішенні спору застосовано норми законів, які не відповідають правовим засадам, оголошеним у Конституції України – зокрема, Закони України №2811 «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», № 489-V «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та №107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України».

 

19 червня 2009 року судом першої інстанції було враховано, що я є застрахованою особою, тому суд використав до мене відповідний Закон.

 

09 серпня 2011 р. своєю постановою суд апеляційної інстанції позбавив мене права на отримання допомоги, наданого мені як застрахованій особі статтями 42-43 Законом України №2240-ІІІ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», застосувавши для вирішення питання щодо розміру допомоги по догляду за дитиною до трирічного віку у 2007-2008 рр. норми ст.15 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми».

 

Оскільки Закон України №2811 «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» згідно преамбули, «… відповідно до Конституції України встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми … у загальній системі соціального захисту населення» (тим більше, коли його дія розповсюджується на всіх осіб), а згідно ч.1 ст.4 Закону №2240-ІІІ «Право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, мають застраховані громадяни України…» (тобто це спеціальний закон для застрахованих осіб), то до спірних правовідносин слід було застосовувати норми саме спеціального Закону №2240-ІІІ.

 

Але судом при розгляді справи застосовано закон, який не підлягає застосуванню. В своєму позові я вказувала на неправильність застосування норми  ст. 15 Закону України  «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» до застрахованих осіб, але апеляційний суд не прийняв до уваги цей аргумент, не вивчивши докази, що призвело до невірного висновку і застосування цієї норми закону.

 

Вже після визнання неконституційними скасування статті 43 Закону України №2240-ІІІ "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності  та витратами, зумовленими народженням та похованням", Законом України №309-VІ від 03.06.2008р. були внесені зміни до зазначеного вище Закону, але такі зміни не торкалися прав застрахованих осіб на отримання допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Таким чином, і після внесення змін 03.06.2008р. застраховані особи як і раніше отримали право на допомогу саме на підставі Закону України №2240-ІІІ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності  та витратами, зумовленими народженням та похованням».

 

Щодо подальшої виплати допомоги по догляду за дитиною у 2009 році, то розмір допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку вже є визначений Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» та має надаватись застрахованій особі, як встановлений правлінням Фонду, але не менше прожиткового мінімуму, встановленого законом. В даному випадку Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» є законом, прийнятим Верховною Радою України і має вищу юридичну силу у порівнянні з Постановою Кабінету Міністрів України. Тому визначений Кабінетом Міністрів України порядок виплати допомоги не є підставою для зменшення розміру соціальної допомоги.

 

До того ж судом апеляційної інстанції не взято до уваги п. 2 Розділу ІІІ Закону України №107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», а саме те, що розділ II вказаного вище закону діє по 31 грудня 2008 року. Таким чином, починаючи з 01.01.2009р. Закон України №2811 «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» діє в первісній редакції та тільки для незастрахованих осіб, в той час як Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» розповсюджується саме на застрахованих осіб.

 

Отже, в порушення пунктів 3, 4 ч.1 ст.190 КАС України апеляційним судом не було з’ясовано обставин, на які посилався позивач як на підставу своїх вимог у позивній заяві, не з’ясовувалося, які обставини визнаються та заперечуються особами, що беруть участь у справі.

 

ІІІ. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРИ ВИРІШЕННІ СПРАВИ З УРАХУВАННЯМ ВИСНОВКІВ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

 

Обґрунтовуючи свої рішення нормами Законів про Державний бюджет України без проведення оцінки його змісту з точки зору відповідності Конституції України, суд апеляційної інстанції повністю проігнорував висновки Конституційного суду України, висловлені у трьох Рішеннях Конституційного суду України (№6-рп/2007 від 09.07.2007р., №10-рп/2008 від 22.05.2008р., №26-рп/2008 від 27.11.2008р.) щодо призначення (функції) Закону про Держбюджет України, наданого йому Конституцією України, а саме:

 

«закон про Державний бюджет України як правовий акт, чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України - він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, зокрема і видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України» (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення №6-рп/2007); "законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об'єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони" (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення №10-рп/2008).

 

Також апеляційним судом не враховано, що посилаючись на вже висловлену неодноразово зазначену позицію, Конституційним Судом України від 27.11.2008р. №26-рп/2008 припинено конституційне провадження офіційного тлумачення положення частини другої статті 95 Конституції України стосовно можливості зупиняти дію та скасовувати норми законів, які визначають пільги, компенсації, гарантії, при встановленні законом про Державний бюджет України видатків на загальносуспільні потреби.

 

Тобто «Конституція України не надає Закону про Державний Бюджет України вищої юридичної сили відносно інших законів» (п.5.4. Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007р. №6-рп/2007), а навпаки вказує на його особливість, яка полягає у тому, що він приймається на виконання вже існуючих законів та встановлює фінансовий план їх реалізації.

 

Крім того, зміст мотивувальної та резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України №26-рп/2008 від 27.11.2008р. дає вказівку на те, що не лише ті норми відносно яких є подання до Конституційного Суду України (які зазначені у резолютивній частині Рішень Конституційного Суду України від 09.07.2007р. № 6-рп/2007 та від 22.05.2008р. № 10-рп/2008), а в цілому всі норми Закону України Про Державний бюджет, якими змінюються норми інших законів України не відповідають Конституції.

 

Тобто у цьому Рішенні Конституційний Суд України вказує, що вже двічі надав оцінку конституційності норм Закону України «Про Державний бюджет» та про внесення ним змін до інших законів, та згідно п. 3 ст. 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» не може робити цього нескінченно («необхідність у тлумаченні ч. 2 ст. 95 … відпала»).

 

Наведені правові позиції Конституційного Суду України повністю спростовують позицію суду апеляційної інстанції про те, що норми, які вводяться Законом про Державний Бюджет України є безумовними та пріоритетними відносно інших законів.

 

Крім того, Суд попередньої інстанції також знехтував правовою позицією Конституційного Суду України про неприпустимість обмеження обсягу прав людини, висловлену ним у Рішенні Конституційного Суду України від 11.10.2005р. №8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання). Її сутність полягає у тому, що звуження обсягу прав і свобод – це зменшення кола суб'єктів, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод - є неприпустимим з огляду ст. ст. 8, 21, 22, 46, 56, 64, 68 Конституції України.

 

Проте, розповсюдження на застрахованих осіб ст.15 Закону України «Про допомогу сім’ям з дітьми», не зважаючи на те, що існує право на отримання допомоги, встановлене спеціальним законом (який є чинним), звузило обсяг цього права, чим, водночас, скасувало конституційну гарантію щодо забезпечення належних умов існування матерів, які були застраховані у системі загальнодержавного соціального страхування та здійснюють догляд за дитиною до трьох років: «Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.» (ч.2 ст.46 Конституції України).

 

Отже, суд апеляційної інстанції при винесенні рішення по даній справі знехтував положеннями ст.ст. 95, 124, 129 Конституції України, які є нормами прямої дії, та правовою позицією Конституційного Суду України, що була висловлена ним у відповідних рішеннях, а обґрунтував відмову у задоволенні позовних вимог нормами закону, які не відповідають Конституції України (Законами про Державний бюджет України на відповідний рік, якими змінюються чинні закони), що не дозволяють статті 22, 46 Конституції України та стаття 17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії».

 

ІV. ЩОДО НЕДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПА ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА

 

Судами не дотримано принципу верховенства права.

 

Застосування норм законів про Державний бюджет України, призвело до порушення судами вимог статті 8 КАС України, порушення принципу верховенства права щодо захисту на підставі Конституції України та з врахуванням практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до п.1 ст.4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

 

Відповідно  до положень статей 10 і 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи в межах  заявлених  позивачем  вимог  та зазначених і доведених ним обставин.

 

Згідно п.4 ст.8 ЦПК України у разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу.

 

Тому, основними нормативними актами, якими повинна керуватися колегія суддів апеляційної інстанції є Конституція України, яка має найвищу юридичну силу у нашій державі.

 

Згідно із статтею 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.1); суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч.2); суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.3); у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту Суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу (ч.4).

 

В порушення приписів статті 9 КАС України та самого принципу законності судом апеляційної інстанції при розгляді справи не взято до уваги той факт, що норми законів, на які посилається Відповідач, суперечать Конституції України.

 

Вважаю за необхідне звернути увагу, що відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Кожна фізична ... особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

 

Розглядаючи борги у сенсі поняття «власності», яке міститься у частині першій статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції і не обмежено лише власністю на фізичні речі та не залежать від формальної класифікації у національному законодавстві, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права» і, таким чином, як власність.

 

Згідно ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України, застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду як джерело права. Юридичною підставою для застосування судами України прецедентів Європейського суду є положення п. 1 Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», відповідно до якого Україна визнала обов’язковою «і без укладання спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції».

 

Тому рішення цього міжнародного суду, по суті, потрібно розглядати як прецеденти, в яких міститься офіційне тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що конкретизує та доповнює її зміст, є частиною національного законодавства і є обов'язковими при правозастосуванні органами правосуддя. Свою точку зору щодо правової природи прецедентів Страсбурзького суду висловив Верховний Суд України у рішенні від 14.07.2005р. підкреслив, що «рішення Європейського суду з прав людини, якими надаються тлумачення та практика застосування положень Конвенції, є формою прецедентного права, що розширює нормативний обсяг Конвенції, встановлюючи нові загальнообов'язкові правила».

 

До застосування при розгляді даної справи належать:

 

1. Європейська соціальна хартія, яка стосується загальнообов’язкового державного соціального страхування: Стаття 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої), прийнятої 03.051996 р. у м. Страсбурзі, яка підписана від імені України 07.05.1999 р. у м. Страсбурзі, ратифікованої Законом України від 14.09.2006р. № 137-V, відповідно до якої держава зобов’язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення.

 

2. Позиція Європейського Суду у справі Yvonne van Duym v. Home Office (Case 41/74 van Duym v. Home Office), стосовно відсутності механізму реалізації права:

 

Принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов’язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов’язана з іншим принципом – відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов’язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

 

3. Позиція Європейського Суду у справі «Кечко проти України», Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів - закону України, відповідно якому встановлена допомога з бюджету і який є діючим та Закону України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік, де положення останнього Закону, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.

 

Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі №59498/00 «Бурдов проти Росії»)».

 

4. Позиція Європейського Суду у справі «Проніна проти України», стосовно Конституції, як акту прямої дії: (ігнорування національними судами важливого аргументу заявниці щодо неконституційності положення закону, яким визначався розмір спірних виплат).

 

5. Європейський суд вирішуючи справу «Войтенко проти України» (заява №18966\02) прийшов до висновку, що посилання державних органів на неможливість виконання зобов’язань через відсутність законодавчих заходів є безпідставним.

 

Але в порушення ч.2 ст.8 Кодексу адміністративного судочинства України судами практика Європейського Суду з прав людини не врахована.

 

Отже, невірне застосування норм матеріального права, посилання судом апеляційної інстанції на норми Законів України «Про Державний бюджет України на 2007 рік», «Про Державний бюджет на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України», «Про Державний бюджет України на 2009 рік»  всупереч позиції Конституційного Суду України, а також недотримання норм процесуального права, недотримання принципу верховенства права, в тому числі практики Європейського суду з прав людини, принципу законності, вирішення справи на підставі законів, що суперечать Конституції України, ігнорування рішень Конституційного Суду України, доказів, обґрунтувань наданих Позивачем призвело до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення по справі.

 

З огляду на вищенаведене, керуючись ст.ст. 210-213 КАС України,

 

ПРОШУ СУД:

 

1.  Скасувати постанову Апеляційного суду м. Києва від 09.08.2011р. у справі № 22-2690/9167/2011 про визнання дій неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії за позовом ПІБ до Управління праці та соціального захисту населення Подільської районної у м. Києві державної адміністрації.

 

2.  Ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

 

3.  Стягнути з Державного бюджету України на мою користь всі понесені мною судові витрати по справі.

 

Додатки:

 

1.  квитанція про сплату державного мита.

2.  копії касаційної скарги для Відповідача та третьої особи на 10 аркушах (2 примірника);

3.  копія постанови Подільського районного суду м. Києва від 19.06.2009р. на 6 аркушах (3 примірника);

4.  копія постанови Апеляційного суду м. Києва від 09.08.2011р. на 2 аркушах (3 примірника);

5.  копія свідоцтва про загальнообов’язкове державне страхування (3 примірника);

 

 

 

 

26 серпня 2011 р.                                     

 

Последние комментарии

Опрос

Как долго вы судитесь?: